На футбольних меридіанах

Відмовитись од такого запрошення я, звичайно, не міг. Але виникла нова тривожна думка: а як же завод, як моя професія? Мій тренер, мій добрий Микола Олексійович, який радів не менше за мене, з приводу цього зауважив:

– Звичайно, на заводі тобі тепер важко буде працювати. Але спеціальність слюсаря залишиться при тобі назавжди. А, граючи за «Зеніт», ти можеш учитись і здобути нову, другу спеціальність – стати викладачем фізвиховання з вищою освітою, можеш і тренером стати. Проблема не в цьому.

– А в чому ж?

– Знаєш, Юрко, відверто кажучи, боюсь я за тебе.

І він заговорив зі мною так, як, мабуть, говорив би батько: м’яко, терпляче, занепокоєно. Ні, він не думав, що велике фізичне навантаження, характерне для ігор команд класу «А», захопить мене зненацька. Не думав він також, що мені не вистачить працьовитості й впертості. Але мій тренер вважав, що технічно я ще не досить підготовлений до такого різкого стрибка вперед і може статися, що на самому старті виступів серед майстрів я переживу велике розчарування і воно боляче поранить юнацьку душу. І якщо таке трапиться, я «зламаюсь» уже на все життя і ніколи з мене не вийде хорошого гравця.

– Запрошення дуже почесне, – умовляв він, – але давай, Юрко, почекаємо ще рік.

Та я всіма своїми думками уже був у Ленінграді і тому заперечливо похитав головою. Ех, дарма ми в молодості не слухаємо дорослих! Коли б я знав (або хоч здогадувався), який правий Гуляєв, як далеко він бачить, обов’язково послухався б його і не пережив би того, що випало потім на мою долю. Але тоді я був переконаний, що Гуляєв просто недооцінює мене і рішуче сказав:

– Ні, поїду.

Тренер помовчав, потім зітхнув:

– Як хочеш. Може, ти маєш рацію. Зрештою, не я, так інші тренери допоможуть тобі стати на ноги. Але запам’ятай: якщо буде важко, не соромся, повертайся на завод, у свою рідну команду. Приймемо тебе з радістю. Не соромся! Ми даємо тобі путівку в великий футбол, ми ж тобі і допоможемо в скрутну хвилину!.. А тепер – лети, голубе!..

3

1951 рік. Я в складі «Зеніта». Виходжу на тренування разом з уславленими футболістами Марютіним, Івановим, Комаровим, Левіним-Коганом, Смирновим та іншими. Аж не віриться, що потрапив у таку компанію. Я – наймолодший у команді. Проте всі ставляться до мене з повагою, ніби я вже не перший рік виступаю за майстрів провідної групи команд. На душі і радісно і тривожно. Для мене ясно, що в основний склад команди можна увійти лише замінивши когось з ветеранів. Кого ж судилося мені «вивести» з гри, як саме це станеться, як я буду дивитись в очі людині, котра тільки тим і винна переді мною, що старша за мене і їй уже час на відпочинок? Не я один живу радощами великого футбола. І от я буду змушений в когось їх відібрати. В кого? Хто віч?..

Непомітно надійшов день від’їзду на південь, де мав проходити наш учбово-тренувальний збір. Настав час і перших контрольних ігор. І тільки тепер я дізнався, що маю замінити півзахисника Левіна-Когана, якого знає вся країна. Я багато чув про нього, звик до думки, що це прекрасний гравець, і мені здавалося, що він діє на полі бездоганно. І ось я маю…

Мені чомусь захотілося вибачитись перед ним, і одного разу я навіть звернувся до нього з такими словами:

– Борисе Яковичу, прошу вас, не подумайте…

Він догадався, що я хотів сказати і, засміявшись, поплескав по плечу:

– Ну, що ти, Юрко! Діалектика життя має свої закони. Не думай про це, забудь.

І я покірно замовк.

Минали дні тренувань. Левін-Коган тепер усе частіше сидів на лаві запасних, а я грав на його місці. Бачив, що він пильно стежить за мною, немов вивчаючи кожний мій рух, кожний крок. Що думав старий майстер про себе, яку оцінку давав мені? Я не знав цього. Але знав інше: висловлюючись мовою шахістів, мій перший дебютний хід буде останнім ходом його ендшпіля. І від цього на душі ставало сумно. Не думав я раніше, що мені доведеться увійти в команду такою дорогою ціною.

Якось після чергової контрольної гри він підійшов до мене і сказав:

– Ходімо, хлопче, погуляємо.

Я знову розхвилювався. Ми прийшли з ним до моря. Вода м’яко хлюпотіла біля наших ніг, ведучи свою замріяну, нескінченну розмову. Далеко-далеко, над самим обрієм, повільно згасали теплі рожеві барви дня. Сонячний диск неквапно сповзав у воду, і вона синіла, темнішала буквально на очах. То була така хвилина, коли не хочеться ні про що говорити, віддаючись до кінця величній тиші, яку порушує тільки сонне шепотіння втомленої хвилі.

Але говорити треба було, і я чекав, що скаже Борис Якович. Він поклав мені руку на плече.

– Сядьмо. – Ми опустилися на теплу гальку. – Скажу тобі прямо, мій юний друже, що я з задоволенням передаю тобі своє місце. Я знаю, про що ти думав усі ці дні. Дарма хвилювався. Ми не такі люди, щоб заздрити один одному і не розуміти, чого вимагає від нас життя. Так нас виховували тридцять чотири роки.

– Але ж ви ще самі… – спробував я заперечити. Та він перервав мене: