На футбольних меридіанах

– Ніяких «але». Все правильно. Тепер я переконався, що мені більше нема чого робити в команді. Перейду на тренерську роботу. Щоправда, ліва нога в тебе ще слабувата, та й сил треба мати більше. Проте все це наживне. А щоб ти якнайшвидше увійшов у найкращу форму, я і хочу тобі запропонувати спеціальні вправи. Давай разом, після загальних тренувань, попрацюємо з м’ячем на піску. Це важко, але користі дає багато. Якщо бажаєш, то будь ласка. Я до твоїх послуг.

Того вечора на березі Чорного моря я подумав, що Левін-Коган говорить саме так, як слід говорити кожній людині, яка «віджила» своє, і повірив, що, крім радості за мене, він справді нічого не відчуває. Якою ж все-таки егоїстичною і короткозорою буває юність, коли їй щастить!

Лише через деякий час я в повній мірі зрозумів, що саме робить Борис Якович: адже роботою зі мною він сам прискорює свою відставку. І одного разу я сказав йому:

– Знаєте, після тренера Гуляєва ви друга людина, в голосі якої я чую батьківські нотки. Я на все життя збережу до вас почуття глибокої вдячності.

– Не поспішай, Юрко, з висновками, – засміявся він. – Ти ще багато таких зустрінеш на своєму шляху.

Для мене настали особливо важкі дні. З дозволу тренера Г. Ласіна я перейшов на «тризмінне» щоденне тренування. Вранці на березі моря цілу годину виконував спеціальну зарядку. Опівдні босоніж грав з м’ячем на піску, робив короткі і швидкі пробіжки.

А ввечері виходив на поле разом з усією командою.

Я помітно схуд і загорів. Але втоми не було. Навпаки, в кожній клітині мого тіла дзвеніла нова, напружена сила. Так мені вдалося до певної міри ліквідувати свою ахіллесову п’яту – фізичне відставання. Принаймні так мені здавалося, бо я ще й досі не уявляв собі, Що значить грати в класі «А».

І ось уже мій перший календарний матч. На тбіліському стадіоні команда «Зеніт» мала помірятись силою з футболістами команди ВМФ.

Скажу відверто: я розгубився. Ще ніколи я не відчував під ногами такий чудовий футбольний грунт, не бачив таких високих, вщент заповнених трибун, не чув такого незвичного шуму великого стадіону, не почував такої відповідальності за результати гри. І я грав, наче уві сні. Я був переконаний: роблю не те, що слід. Коли на трибунах вибухав сміх, мені здавалося, що це на мою адресу. І кров, як молот, важкими хвилями била мені в голову. Я знав, що після матчу мене чекає нищівний рознос.

І я був надзвичайно здивований, коли після гри старші товариші поздоровили мене з вдалим дебютом. Досі не знаю, були вони тоді цілком щирими чи ні. Від теплих слів ветеранів, від їх усміхнених очей я мало не розплакався. І тут же припустив помилку, яка також характерна для всіх юних: подумав, що все гаразд, що я знайшов себе і тепер уже завжди гратиму добре – саме так, як сподівалося керівництво команди, коли запрошувало мене до неї. Моя уява занесла мене так високо, що я втратив здатність (принаймні на певний час) об’єктивно оцінювати свою гру.

В наступному матчі наша команда зустрілася з ризькою «Даугавою». Я знову грав під номером «шість» і вже не сумнівався, що свого підопічного нейтралізую за всіма правилами футбольного мистецтва. Я прагнув переслідувати його буквально по всьому полю, як тінь. І дуже швидко відчув, що не справляюся з своїми обов’язками. Що трапилось – не розумів. Ноги підгиналися піді мною, я не знав, що робити далі – грати в зоні або щільно тримати «вісімку» суперника. Одне слово, я забув, чого мене вчили і не приносив своїй команді майже ніякої користі. І якщо «Зеніт» в той день зазнав жорстокої поразки з рахунком 1:4, то чимала вина за це лягала і на мене. «Все, – вирішив я, – кінець, тепер зі мною не будуть панькатись. Гуляєв був правий. Я ще не доріс до класу «А». Мерщій назад, додому!»

Тепер я вже не сумнівався, що товариші по команді відвернуться од мене: навішо я їм потрібний, коли граю так невдало? Адже під боком є ще Левін-Коган. Він, правда, набагато старший за мене, але значно досвідченіший. Поставлять його знов у півзахист і будуть шукати кращу, ніж я, заміну. Якби, думав я, мені доручили бути тренером команди, то саме так я і зробив би з бідолахою Войновим.

Але в поїзді до мене підсів воротар Леонід Іванов – гравець збірної СРСР. Він обійняв мене за плечі, тихо сказав:

– Мабуть, це через мене ми програли матч з таким великим рахунком.

Я здивовано подивився на нього, бо мені здавалося, що саме Іванов – гордість «Зеніта» – грав сьогодні краще за інших. В усякому разі я особисто не помітив у нього помилок. Він зрозумів мій погляд і, нахилившись до самого вуха так, щоб його не чув ніхто, крім мене, довірливо продовжив свою думку:

– Ось ти, мабуть, гадаєш: Іванов – воротар збірної команди країни і вже справжній бог у футболі. Дурниці. Скажу тобі по секрету, що я теж часто помилки припускаю. Розумієш? Якби ти знав, як часто навіть у досвідчених спортсменів трапляються прикрі зриви.

– Ну, і що ви робите в таких випадках?