На футбольних меридіанах

Я з надією чекав його відповіді, бо вірив: зараз почую щось таке, що стане мені в пригоді на все життя, буде рецептом від усіх бід. Але Іванов сказав те, що я вже досить часто чув від інших, – цілком стереотипні слова:

– Я стискався, як пружина, і ще більше працював над собою, не знаючи втоми, не даючи собі передихнути. Аж поки не добивався свого.

Пізніше, коли в мене вже буде ім’я в спортивному світі, а багаторічний досвід все-таки інколи не позбавлятиме мене від помилок, я ще не раз з глибокою вдячністю пригадаю і оціню ці слова досвідченого воротаря. Такі визнання даються людині важко. А тоді, в поїзді, мені здалося, що він просто хоче відволікти невдаху-півзахисника від його сумних думок. Тому я був розчарований і відповів без піднесення, так, для форми:

– Зрозуміло. Буду працювати.

І все ж бажання втекти з команди непомітно розвіялося: заговорила гордість. Обмірковуючи сказане Івановим (він, між іншим, розповів мені чимало епізодів з своєї біографії, які свідчили, що в нього, воротаря, є свої вразливі місця), я вирішив спробувати зробити так, як він радив. Якщо Іванов не губився в таких ситуаціях, то чому я так занепав духом?

Я попросив тренерів дати мені додаткові завдання, спрямовані на розвиток витривалості й техніки, і два тижні після загальнокомандних тренувань так налягав на них, що лікарі взагалі тимчасово заборонили мені грати.

Нарешті настав день матчу, до якого наша команда готувалася з особливим піднесенням. Ми мали зустрітися з своїми земляками, футболістами ленінградського «Динамо». Обидва колективи в побуті дружили між собою. Але на полі між ними завжди розгорались запеклі поєдинки: адже вони представляли у всесоюзному чемпіонаті місто Леніна, і кожна команда прагнула захищати його спортивну славу краще, ніж суперник. Ще за кілька днів до цього матчу ленінградські газети писали про винятковий інтерес, який являє собою черговий поєдинок двох команд міста, робили прогнози відносно майбутніх їх складів тощо. В «Зеніті» останнє питання також всіляко дебатувалось. Не подаючи голосу, я мовчки вислуховував усі «за» і «проти». Наших тренерів дуже хвилювало, як саме нейтралізувати віртуоза обводки Петра Дементьєва, який завжди чинив «Зеніту» численні неприємності.

І тут згадали про Левіна-Когана, який все ще залишався в складі команди. Але сам він висловився цілком точно:

– Гадаю, що повинен грати Войнов. Він має право на довір’я.

Мені здалося, що тренери дотримуються іншої думки: вони ще не забули моєї безпорадної гри проти «Даугави». І коли до мене звернулися з питанням: «Витягнеш? Скажи чесно!» – я тільки знизав плечима, хоч мені дуже хотілося зіграти цей матч. Сподівався, що в разі удачі він може стати поворотним пунктом, після якого мої справи підуть вгору. Але разом з тим я боявся не виправдати довір’я старших і… промовчав.

– Гаразд, – почув я і не повірив собі, – гратиме Юрко.

Левін-Коган перехопив мій погляд і кивнув, ніби говорячи: «А ти дарма тремтиш від хвилювання, інакше і не могло бути. Все добре!»

Отже, я мав «виключити» Петра Дементьева. Ті, хто бачив його гру, знають, яким блискучим майстром фінтів, дріблінга був цей невисокий білявий футболіст, і зрозуміють всю складність завдання, яке було покладено на мене. Борис Якович уже вмів боротись з нескінченними хитрощами Дементьева. Я ж мав ще тільки підібрати до нього власний «ключик». Обдумуючи свою майбутню гру, я вирішив, що візьму його в кліщі, просто не дам грати – і все.

Я так захопився цим поєдинком, що навіть перевищив «план». Коли Дементьев раптом втік від мене – і вийшов до лицьової лінії, я ривком дістав його і надто сильно штовхнув грудьми. Нападаючий вилетів далеко за межі поля і опинився в ямі з піском, куди стрибають легкоатлети.

Я дуже поважав Дементьєва і ладен був провалитись крізь землю від власної грубості. Я так розгубився, що не здогадався навіть допомогти йому підвестись. Він це зробив сам, обтрусив з колін пісок і пішов до мене. Майнула думка, що зараз він скаже мені щось дуже образливе. Але Петро Тимофійович сказав несподіване:

– Добре ти мене криєш, молодець. Проте не раджу звикати до грубощів на полі. Погана звичка. Вона ганьбить хорошого футболіста. Бери не силою, а вмінням. Сили в кожного дурня вистачить. Навіщо наслідувати погані звички?

– Вибачте, будь ласка, я не хотів…

Він злегка плеснув мене по плечу.

– Розумію, трапляється. Ну ходімо, гра триває.

Так я дістав ще один урок, який запам’ятав на все життя.

4

Вісім років тому я провів свій перший міжнародний матч. Грали ми тоді в Ленінграді з румунськими футболістами. До зустрічі з «Зенітом» вони з рахунком 2:1 обіграли тбіліське «Динамо» і з таким же співвідношенням м’ячів програли зустріч московському «Спартаку». І ось тоді, коли проходила їхня третя гра, з нами, в моєму спортивному житті сталася подія, що відкрила переді мною нові перспективи.