На крилах пісень

VIII Вже со­неч­ко в мо­ре сi­да

Вже со­неч­ко в мо­ре сi­да;
У ти­хо­му мо­рi тем­нiє;
Прозора, гли­бо­ка во­да,
Немов ок­са­мит, зе­ле­нiє.

На хви­лях зе­ле­них трем­тять

Червонiї iск­ри блис­ку­чi
I яс­ним ог­нем ми­го­тять,
Мов блис­кав­ка з тем­ної ту­чi.

А де ко­ра­бель наш про­бiг,

Дорога там дов­га й ши­ро­ка
Бiлiє, як мар­мур, як снiг,
I лед­ве при­мiт­не для ока.

Рожевiє пi­нис­тий край;

То iск­ра заб­лис­не, то згас­не…
Ось про­мiнь ос­тат­нiй!.. Про­щай,
Веселеє со­неч­ко яс­не!

IХ Кiнець по­до­ро­жi

Кiнець по­до­ро­жi, -
Вже зi­роньки го­жi
Сiяють на не­бi яс­но­му,
I вже ви­со­ченько
Ясний мi­ся­ченько, -
Вже хут­ко при­бу­дем до­до­му!

Огнi нез­лi­чен­нi,

Мов стрiч­ки ог­нен­нi,
До мо­ря спус­ка­ються з мiс­та,
А в прис­та­нi грає,
Огнями сiяє
Корабликiв зграя бар­вис­та.

За час, за го­ди­ну

Тебе я по­ки­ну,
Величнеє мо­ре таємне!
I знов ме­не прий­ме,
Огорне, обiй­ме
Щоденщина й ли­хо на­зем­не.

I в рiд­но­му краю

Не раз спо­га­даю
Часини сi лю­бi та ми­лi!
Прощай, синє мо­ре,
Безкрає, прос­то­ре, -
Ви, гор­дiї, вiльнiї хви­лi!

[1888]

КРИМСЬКІ СПОГАДИ

ЗАСПІВ

Південний краю! як тепер далеко
Лежиш від мене ти! за горами крутими,
За долами розлогими, за морем,
Що вже тепер туманами густими
Укрилося, бурливе. Та не страшно
Моїм думкам осінньої негоди
На Чорнім морі. Швидше тої чайки
Вони перелетять за темні води.
Вони перелетять у ту країну,
Де небо ще синіє, як весняне,
Де виноград в долині зеленіє,
Де грає сонця проміння кохане.
Туди мої думки полинуть швидко
І привітають ту ясну країну,
Де прожила я не одную днину,
А не була щаслива й на годину…
Та я за те докірливого слова
Тобі не кину, стороно прекрасна!
Не винна ти, що я не маю долі,
Не винна ти, що я така нещасна!

[1891]

1. ТИША МОРСЬКА

В час гарячий полудневий
Виглядаю у віконце:
Ясне небо, ясне море,
Ясні хмарки, ясне сонце.

Певне, се країна світла

Та злотистої блакиті,
Певне, тут не чули зроду,
Що бува негода в світі!

Тиша в морі… ледве-ледве

Колихає море хвилі;
Не колишуться од вітру
На човнах вітрила білі.

З тихим плескотом на берег

Рине хвилечка перлиста;
Править хтось малим човенцем, –
В’ється стежечка злотиста.

Править хтось малим човенцем,

Стиха весла підіймає,
І здається, що з весельця
Щире золото спадає.

Як би я тепер хотіла

У мале човенце сісти
І далеко на схід сонця
Золотим шляхом поплисти!

Попливла б я на схід сонця,

А від сходу до заходу,
Тим шляхом, що проложило
Ясне сонце через воду.

Не страшні для мене вітри,

Ні підводнії каміння, –
Я про них би й не згадала
В краю вічного проміння.

Євпаторія, 1890, 16 серпня

2. ГРАЙ, МОЯ ПІСНЕ!..