На крилах пісень

Ой ви­со­ко сон­це в яс­нiм не­бi ста­ло,
Гаряче про­мiн­ня та й по­роз­си­па­ло,
По хви­лях бла­кит­них пли­ве чо­вен пруд­ко.
От i бе­рег вид­ко! при­бу­ли ми хут­ко.

Ой вже со­неч­ко яс­неє та ста­ло на ме­жi,

Освiтило акер­манськi ту­рецькiї ве­жi.
Ходім же турецький замок оглядати
Щоб нашу і славу, і лихо згадати, -
Згадать давню славу, козацькую волю,
І тяжку недолю, турецьку неволю.

Тут колись гуляла доля і воля кривава;

Тяжко-важко діставалась та сумная слава!

Сi круг­лiї ве­жi й ви­со­кiї му­ри -

Страшнi та су­во­рi, не­пев­нi, по­ну­рi,
I скрiзь у тих му­рах стрiльни­цi-бiй­ни­цi,
При ве­жах тих сум­нi "тем­нiї тем­ни­цi".

В сих тем­ни­цях ко­лись на­шi та прий­ма­ли го­ре,

Слали дум­ки кри­ла­тiї че­рез синє мо­ре…

У тем­них тем­ни­цях не­ма нi вi­кон­ця,

Не вид­ко з них свiт­ла нi яс­но­го сон­ця!
А свiт та­кий крас­ний, хо­ро­ший, роз­кiш­ний!
Пiд яс­ним про­мiн­ням ли­ман та­кий пиш­ний.

Його хви­ля край бе­ре­га яс­но так си­нiє,

А де­да­лi лед­ве-лед­ве, мов ту­ман, ле­лiє…

Глянуть на ли­ман той, - втi­шається око!

Колись йо­го хви­лi вкри­ва­лись ши­ро­ко
Тими бай­да­ка­ми, лег­ки­ми чай­ка­ми,
Що пли­ли на сей бiк та за ко­за­ка­ми:

Швидко рiд­них виз­во­ля­ти ко­за­ки ле­тi­ли…

За му­ра­ми ви­со­ки­ми во­ро­ги трем­тi­ли…

Славо, на­ша згу­бо! сла­во, на­ша ма­ти!

Тяжко за­жу­ри­тись, як те­бе зга­да­ти!
Кров'ю об­ки­пi­ла вся на­ша дав­ни­на!
Кров'ю за­то­пи­ла до­лю Ук­раїна.

Ой ли­ма­не-ли­ма­ноч­ку, хви­ле ка­ла­мут­на!

Де по­дi­лась на­ша во­ля, сла­ва на­ша смут­на?

Чи на те ж козацтво гинуло в неволі,

Побивалось тяжко, шукаючи долі,
Чи на те лилися кривавії ріки,
Щоб усе пропало й забулось навіки?

Та коли судилось марне лицарям загинуть,

То невже про них і гадку нащадки закинуть?..

Все ми­на!.. Вiд сла­ви давньої дав­ни­ни

Лиш зос­та­лись ве­жi та нi­мiї стi­ни!
Де хо­ди­ли лю­тi тур­ки-яни­ча­ри,
Там па­суться мир­нi ове­чок ота­ри…

Де по­ляг­ла ко­зацькая го­ло­ва дум­ли­ва,

Вирiс там бу­дяк ко­лю­чий та глу­ха кро­пи­ва.

Виросла там квiт­ка у тем­ни­цi, в ямi,

Ми її зiр­ва­ли, - не­хай бу­де з на­ми!
Квiтка тая, мо­же, ви­рос­ла з яко­го
Козацького сер­ця, щи­ро­го, пал­ко­го?..

Чи га­дав той ко­за­ченько, йду­чи на чу­жи­ну,

Що вер­неться з йо­го сер­ця квiт­ка на Вкраїну?..

Сумно тут усю­ди, так пус­то, так глу­хо,

У цi­ло­му зам­ку не­має нi ду­ха,
Коло бра­ми тiльки мi­на­рет то­ненький,
Там ку­рiнь при­ла­див вiв­чар мо­ло­денький.

Та в ку­ре­нi-мi­на­ре­тi вiв­ча­ря не­має -

Он вiн з ве­жi ви­со­кої на дiл пог­ля­дає.

З ви­со­кої ве­жi вiв­ча­ри­ку вид­ко,

Як ко­тяться хви­лi ли­ма­но­вi швид­ко,
А да­лi зни­ка­ють у синьому мо­рi…
Вiвчарика пог­ляд блу­кає в прос­то­рi.

Має вiн прос­тор ши­ро­кий для ду­мок та га­док,

Що то вiн те­пер га­дає, ли­царський на­ща­док?..