На крилах пісень

ОСТАННЯ ПІСНЯ МАРІЇ СТЮАРТ

Que suis je, helas!..

Що я тепер, о боже! жить мені для чого?
Слаба, мов тіло, в котрім серця вже нема,
Тінь марна я, мене жаль-туга обійма,
Самої смерті прагну, більше вже нічого.

Не будьте, вороги, ненависні до того,

Хто в серці замірів владарних не здійма,
Бо муку більшую, ніж має сил, прийма,
Не довго втримувать вам лютість серця свого!

Згадайте, друзі, – ви, котрі мене любили, –

Що я без щастя-долі у житті сьому
Нічого доброго зробить не мала сили;

Кінця бажайте безталанню мойому,

Бо вже коли я тут недолі досить маю,
Хай буду я щаслива там, у іншім краю!

ПОДОРОЖ ДО МОРЯ

(Посвята сiм'ї Ми­хай­ла Ф. Ко­ма­ро­ва)[8] 

I Прощай, Во­линь! про­щай, рiд­ний ку­то­чок!

Прощай, Во­линь! про­щай, рiд­ний ку­то­чок!
Мене вiд те­бе до­ленька же­не,
Немов од де­ре­ва одiр­ва­ний лис­то­чок…
I мчить за­лiз­ний ве­ле­тень ме­не.
Передо мною ки­ли­ми чу­до­вi
Натура сте­ле - тем­нiї лу­ги,
Славути крас­ної бо­ри сос­но­вi
I Слу­чi рiд­ної ве­се­лi бе­ре­ги.
Снується краєви­дiв пле­те­ни­ця,
Розтопленим срiб­лом бли­щать рiч­ки, -
То ж ма­тiн­ка-на­ту­ра ча­рiв­ни­ця
Розмотує свої сто­барв­нiї нит­ки.

II Далi, все да­лi! он ла­та­нi ни­ви

Далi, все да­лi! он ла­та­нi ни­ви,
Наче плах­ти, навк­ру­ги роз­ляг­лись;
Потiм ук­ри­ли все хма­ри тi си­вi
Душного ди­му, з очей скрив­ся лiс,
Гори ве­се­лi й зе­ле­нi до­ли­ни
Згинули рап­том, як лю­бiї сни;
Ще за го­ди­ну, i ще за хви­ли­ну
Будуть да­ле­ко, да­ле­ко во­ни!..
Щастя ко­лишнього хви­лi зло­тис­тi
Час так швид­кий по­жи­ра, мов огонь, -
Гинуть тi хви­лi, мов квi­ти бар­вис­тi,
Тiльки й зга­даєш: "Ох, ми­лий був сон!.."

III Красо Ук­раїни, По­дол­ля!

Красо Ук­раїни, По­дол­ля!
Розкинулось ми­ло, нед­ба­ло!
Здається, що зро­ду не­до­ля,
Що го­ре те­бе не зна­ва­ло!

Онде ба­лоч­ка ве­се­ла,

В нiй хо­ро­шi, крас­нi се­ла,
Там ха­ти сад­ка­ми вкри­тi,
Срiбним ма­ре­вом по­ви­тi,
Коло сел сто­ять то­по­лi,
Розмовляють з вiт­ром в по­лi.

Хвилюють ла­ни зо­ло­тiї,

Здається, без краю, - аж зно­ву
Бори ве­ли­чез­нi, гус­тiї
Провадять таємну роз­мо­ву.

Он яроч­ки зе­ле­ненькi,

Стежечки по них ма­ленькi,
Перевитi, мов стрi­чеч­ки,
Збiгаються до рi­чеч­ки,
Рiчка пли­не, бе­рег рву­чи,
Далi, да­лi по­пiд кру­чi…

Красо Ук­раїни, По­дол­ля!

Розкинулось ми­ло, нед­ба­ло!
Здається, що зро­ду не­до­ля,
Що го­ре те­бе не зна­ва­ло!..

IV Сонечко вста­ло, про­ки­ну­лось яс­не