На крилах пісень

Сонечко вста­ло, про­ки­ну­лось яс­не,
Грає вог­нем, про­ме­нiє
I по сте­пу роз­ли­ва своє свiт­лонько крас­не, -
Степ вiд йо­го чер­во­нiє.
Свiтлом ро­же­вим там степ па­ле­нiє,
Промiнь де ллється iск­рис­тий,
Тiльки ту­ман на за­хо­дi су­во­ро си­нiє,
Там за­ля­га вiн, ро­сис­тий.
Он сте­по­веє се­ло роз­ляг­ло­ся
В бал­цi ве­се­лiй та ми­лiй,
Ясно-блакитним ту­ма­ном во­но по­ви­ло­ся,
Тiльки на ха­тоньцi бi­лiй
Видно зе­ле­ную стрi­ху. А да­лi, - де гля­ну, -
Далi все степ той без краю,
Тiльки вiт­ряк ви­ри­нає де-не-де з ту­ма­ну;
Часом мо­ги­лу стрi­ваю.
В не­бi бла­кит­нiм нi­де нi хма­рин­ки, -
Тихо, i вi­тер не вiє.
Де не пог­ля­ну, нi­де нi би­лин­ки,
Тиха тра­ви­ця ле­лiє…

V Великеє мiс­то. Бу­дин­ки ви­со­кi

Великеє мiс­то. Бу­дин­ки ви­со­кi,
Людей тих - без лi­ку!
Веселую чут­но му­зи­ку.
Розходяться людськiї ла­ви ши­ро­кi,
Скрiзь вид­но ту юр­бу ве­ли­ку.

I все чу­жи­на! ох, бi­да са­мот­но­му

У мiс­тi ши­ро­кiм!
Себе по­чу­вать оди­но­ким!
I доб­ре, хто має к ба­гат­тю чий­ому
Склонитися слу­хом i оком.

Тож доб­рiї лю­ди ме­не при­вi­та­ли

В да­ле­кiй країнi,
Там дру­га в при­хильнiй дiв­чи­нi
Знайшла я. I мо­ря кра­су спог­ля­да­ли
Не раз ми при ти­хiй го­ди­нi.

На ти­хо­му не­бi заб­лис­ну­ли зо­рi,

Огнi за­па­ла­ли
У мiс­тi. Ми ти­хо сто­яли,
Дивились, як яс­но на тем­но­му мо­рi
Незлiченнi свiт­ла сi­яли.

В широкім просторі губилося око,

А думка питала -
Де щастя шукать вона мала,
Любові й надії - у небі високо?
Чи в морі спокою б шукала?

Ні думко! Даремне в світовім просторі

притулку шукати,
В безодню дарма поринати;
Любов і надія не в зорях, не в морі, -
Між людьми поради питати!

Шукай, може, душу там знайдеш де щиру

І розум величний;
Де правди не згас промінь пишний,
Там теба шукати любові та миру.
Спокій же знайдеш коись вічний!..

VI Далi, да­лi вiд душ­но­го мiс­та!