На землі кленового листу

Наступного дня я знайшов нагоду повідомити Асмана про оформлення візи для Ірини, щоб побачити його реакцію. Йому було ніяково.

Дружня дискусія з Павличком і офіційні стосунки з міністерством

До Канади приїздив Павличко, тодішній голова Комісії в закордонних справах Верховної Ради. Він прилетів до Торонто із Сполучених Штатів. За браком часу не міг завітати в Оттаву. Мені дуже хотілося з ним зустрітися, щоб вирішити кілька конкретних справ.

І я вилетів до Торонто. Зустріч відбулася в генеральному консулаті України.

Я розповів про політичну, економічну, культурну діяльність посольства, про кадрову проблему, про можливості України в Канаді.

— Моє посольство, — сказав я, — це не повноструктурна установа: немає спецзв’язку, немає своєї охорони і офіцера Служби безпеки. Підганяй. Дмитре, пана Зленка швидше все це організувати.

— Бракує коштів. Ти ж знаєш, як фінансують наше міністерство, — відповів Павличко.

— Та не потрібні додаткові міністерські кошти! На зарплатню можна буде пустити наші консульські збори, а експлуатаційні витрати покриває КУК з Фонду амбасади.

— Ти задоволений будинком посольства?

— Ну, як сказати? Будинок невеличкий і справжнє велике посольство він не задовольнятиме, але зараз цілком влаштовує. Я вельми поспішав офіційно відкрити посольство в окремому будинку, і завдяки подарунку Гуцуляка це вдалося. Україна зміцнюватиметься, реформує економіку, багатітиме — тоді й купить імпозантний будинок і переселить у нього посольство.

— Судячи з поведінки групи 239, вони хочуть остаточно розвалити економіку. Справи дуже кепські. І я все частіше думаю, що краще було б тобі не виїжджати з України. Тоді, на самому початку 1992 року, коли підшукували посла для Канади, я всіляко старався тебе проштовхнути, а тепер уже сумніваюся, чи добре робив.

— Дмитре, таж здавалося, що у Верховній Раді виросло багато молодих політиків, що цілком мене замінять, а захист зовнішніх інтересів України для молодої держави дуже важливий.

— І мені так здавалося. Тобто не те, щоб тебе хтось замінив, але що самостійність гарантує Верховна Рада. А в Канаді ніхто інший не мав би такої підтримки, як ти, і ніхто так багато не зробить, як ти.

— Либонь, так. До мого приїзду в Оттаву Фонд амбасади України мав близько 70 тисяч доларів. Коли я приїхав, він почав швидко зростати. Знаєш, мені легко з нашою діаспорою. До бандерівців і мельниківців, до духовних отців і комбатантів я маю право говорити на «ти». Ніхто з них не може мені кинути: «Ми боролися за самостійну Україну, а ви…» Виступаючи перед різними діаспорними зібраннями, я створюю контекст, в якому їх ставлю поруч із собою або себе поруч з ними, і, поставивши їх і себе в одну лаву, закликаю продовжити патріотичну справу і допомогти молодій державі зміцнити. В мені вони бачать свого й відгукуються.

Між іншим, Дмитре, як при підшукуванні кандидатур на посаду посла натрапили на моє прізвище: як на кандидата в президенти чи як на одного з політв’язнів-депутатів, що знає англійську мову?

— Я не знаю, хто перший запустив думку, що ти можеш бути послом, але коли вона була запущена, то я поставився цілком схвально. Схвально поставився й Президент. Про інших депутатів-політв’язнів мови не було, і цей чинник не мав абсолютно ніякого значення. А щодо кандидатів на посаду посла, то ти один, хто знає англійську мову. А втім, думаю, що й це не було головне. Головне твоя вага в суспільстві. І відсутність її тепер в Україні відчувається.

— Дмитре, не перебільшуй значення особи в історії.

— Коли б президентом став ти, розвиток пішов би зовсім по-іншому.

— У тому-то й сила обставин, що я не міг стати президентом. Ним міг стати політик тільки з комуністичного середовища. Що і сталося. У цьому факті є перемога об’єктивних обставин над особою.

Повернувшись до Оттави, я розмірковував: щоб забезпечити роботу демократичних правил політичного й економічного життя в інтересах єдності нації та її розвитку, необхідна організованість. Той батіг і був би способом поставити загальнонаціональне вище особистого. Польща у XVIII сторіччі призвела себе до остаточної руїни тим, що демократію довела до абсурду — вона дозволила кожному членові сейму накладати вето на рішення сейму. За таких умов найменша примха тільки одного члена сейму зривала ухвалення рішення. Прийняття законів стало майже неможливе.

І наш гетьман Іван Мазепа, роздумуючи над поразкою козаччини, дорікав: через незгоду між полковниками самі себе звоювали і занапастили Україну.

Дорікання слушне з уст поетів. А політики зобов’язані розробити такі правила політичної гри здібних, амбітних, талановитих людей, щоб самі ці правила паралізували деструктивні зусилля і гарантували єдність нації.

XX сторіччя розробило ці правила досить добре. Дасть Бог, скористаємося ними.

* * *