На землі кленового листу

А якби я став президентом, усе було б зовсім інакше. Було б так, як і в цьому посольстві: жодної пиятики серед службовців, від 9-ї ранку до 6-ї вечора всі працювали б по-справжньому на державу, жодного розтягування державного майна і розкрадання державних коштів і жодного відступу бодай на один міліметр перед Єльциним чи будь-ким іншим, хто міг би опинитися на його місці. Президентом я не став. Ним став той, хто мав об’єктивні умови стати президентом. Звісна річ, з позиції президента я зробив би більше для зміцнення державності й поліпшення життя народу, аніж з позиції посла чи будь-якої іншої позиції. Проте якщо нація не доросла до того, щоб націоналіста зробити президентом, то націоналіст і далі зобов’язаний підносити рівень національної свідомості народу до свого рівня і тим самим наближати час, коли народ з розпорошеного населення стане нацією. Події в Україні переконують, що проблема зміцнення державницької течії в українському бурхливому суспільному морі знову набуває першорядної ваги.

З історії шістнадцяти революцій, що їх зазнала Візантійська імперія, я знав величезну силу суспільної інерції і все-таки недооцінив її, коли вирішував питання про виїзд з України в Канаду. Мені звідусіль дорікають, що я виїхав з України. А тим часом наші націоналісти й націонал-демократи все ще вважають, що українська самостійність тримається на національній свідомості, у той час як вона більшою мірою залежить від соціального чинника, простіше кажучи — від рівня добробуту народу. Я б сказав, що в наших українських умовах, коли народ зовсім не знає своєї національної історії і весь просякнутий матеріалізмом та різними комплексами національної меншовартості, на зростання національної свідомості рівень достатків впливає більше, ніж будь-що інше. Тому й програмою національно-демократичних сил має бути не тільки і не стільки патріотичне виховання через поширення історичних знань та інших способів просвіти, як боротьба супроти захисників старого ладу за реформування економіки на шляху до поліпшення добробуту людей.

Розділ XIII ПЕРЕД ВІД’ЇЗДОМ

Значні ускладнення в роботі нашого посольства, так само, мабуть, як і в інших посольствах України, виникали тоді, коли три перші особи держави: Президент, Голова Верховної Ради і прем’єр-міністр України виступали публічно з одного й того ж питання, висловлюючи абсолютно несумісні поміж собою думки. Особливо гостро ця проблема постала наприкінці літа — початку осені 1993 року, коли весь світ хвилювало питання щодо нашої ядерної зброї.

Тоді Президент схилявся до відмови від цієї зброї, Кабінет Міністрів рішуче виступав за ядерне роззброєння і навіть через МЗС оприлюднював запевнення наших закордонних партнерів у неминучості приєднання України до Угоди про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) як неядерної держави. Натомість Голова Верховної Ради обстоював позиції збереження ядерного статусу України.

Аналогічні ситуації виникали і навколо інших проблем, зокрема щодо перспектив приєднання України до Економічного Союзу СНД.

За таких умов посольству дуже важко було давати офіційні роз’яснення позиції України. Доводилося часом докладати багато фантазії, щоб сказати так, аби не сказати нічого по суті.

6 вересня 1993 року уряд Кучми пішов у відставку.

Обміркувавши капітуляцію в Криму — угоду Кравчука ділити Чорноморський флот навпіл, розпуск Верховної Ради і призначення на березень 1994 року нових виборів, відставку уряду Кучми, капітуляцію перед Заходом і згоду на знищення ядерної зброї, активізацію комуністичних антиукраїнських елементів та дедалі більшу загрозу незалежності, я вирішив повертатися в Україну — і з черговою дипломатичною поштою відправив заяву Президентові про відставку.

Припускаючи, що мої наступники в посольстві будуть не такі ощадливі й дбайливі, як я, збільшив тиск на керівництво КУКу, аби воно швидше погодилося на купівлю житлового будинку для посольства. На рахунку КУКівського Фонду амбасади було півмільйона доларів. Я не хотів, щоб їх використали на різні поточні потреби. Мені хотілося купити на них житловий будинок для посольства.

Десь у середині вересня КУК ухвалив рішення купити будинок. Ухвалу з Вінніпега надіслали до Оттави. Посольство запросило агента з продажу нерухомостей, він знайшов кілька будинків на вибір, і тут виникла цікава притичина. У будинках мешкали пожильці, і власники не мали права виселити їх до закінчення договору найму житлового приміщення. Виселяти не можна також у холодну пору року тощо — чисто тобі наче в колишньому Радянському Союзі!

Від посольства вести справу купівлі я уповноважив радника-посланника Андрія Веселовського і наказав всіляко прискорювати купівлю. Це було нелегко через неможливість примусового виселення пожильців. До виїзду з Канади залишалося півтора місяця. Хотілося встигнути оформити угоду, проте надія на успіх дедалі зменшувалася.

Розмова з послом Ватикану