На землі кленового листу

«Шановні українці Канади!

Навесні 1992 року було вирішене питання про призначення мене на посаду посла до Канади. На той час я був головою Української республіканської партії, депутатом Верховної Ради, членом Конституційної комісії і членом Комісії у справах законодавства й законності.

Комуністична більшість після шоку від поразки заколоту 19–22 серпня 1991 року почала потроху оговтуватися, але здавалося, що Україна хоча й болісно, але все-таки зміцнюватиме свою державність, отже, критичний момент минув і тому можна їхати з України для створення посольства в далекій Канаді.

У травні я виїхав до Канади і з вашою фінансовою та моральною підтримкою приступив до створення посольства.

Тим часом в Україні комуністи набирали чимраз більшої сили. Демократи, дбаючи про захист молодої держави від зовнішньої загрози, пішли на примирення з номенклатурою далі, ніж було необхідно, внаслідок чого склалася унікальна ситуація: в революційний час Україна стала на шлях надповільноі еволюції. Це була помилка. Вона повністю розв’язала руки партократії, і та почала гальмувати оновлення суспільства, по суті, цілковито відмовившись від приватизації економіки, що призвело до ще більшого поглиблення кризи старої економічної системи. Під осінь 1992 року всі це відчули, і під тиском національно-демократичних сил уряд Фокіна пішов у відставку.

Новий голова Кабінету Міністрів Л. Кучма сформував уряд з невеликою кількістю демократів і своїми прямими й рішучими заявами про боротьбу з мафією, про роботу над планами малої й великої приватизації та деякими практичними кроками дав підставу думати, що його уряд справді виведе українську економіку з кризи.

Нашому посольству стало легше працювати.

Під час функціонування уряду Фокіна слова українських дипломатів про необхідність розширення економічних зв’язків Канади з Україною зустрічали в канадських офіційних колах відповідь; «Кому допомагати, з ким розширювати підприємництво? У вас же 5 відсотків приватного сектора, а державний сектор, що становить 95 відсотків економіки, у руках тих, хто вміє націоналізовувати, а не вести підприємницьку діяльність! Створіть приватний сектор — і тоді будемо розвивати підприємництво з Україною, а до того ми не хочемо ризикувати!».

Після перших рішучих кроків уряду Кучми у напрямку приватизації дипломати здобули підставу для аргументації своїх закликів до розширення українсько-канадських економічних взаємин.

Проте з часом стала очевидною вся соціальна обмеженість уряду Кучми: як представник колишньої комуністичної номенклатури він не зміг переступити через свої кастові інтереси і розпочати приватизацію.

1991 року Верховна Рада ухвалила низку відносно прогресивних економічних законів, однак 1992-й і особливо 1993 роки показали, що вона не хоче втілювати їх у життя — егоїстичні інтереси виявилися сильніші за інтереси народу.

Президент не використав своїх повноважень для того, щоб державна машина самостійної України почала працювати в дусі розв’язання нагальних потреб.

З України до Канади доходили сумні звістки про неспроможність владних структур децентралізувати економіку і передати її у власність приватних підприємців, про стару звичку виплачувати гроші тим, хто їх не заробив, а звідси — безупинний ріст інфляції, поглиблення економічної кризи і зубожіння народу.

Цього року Господь дав нам нечуваний урожай, але за умов повної глухоти влади до потреб народу та її безпорадності навіть цей дар Господній викликає не тільки радість, але побоювання і сум, бо хоч би скільки потрапляло до її рук, у неї все десь зникає, немов вода в пісок.

Наш народ упродовж усіх років перебудови проявляє велику витримку й терпіння. Цим терпінням номенклатура довго зловживала і тепер довела Україну до жалюгідного стану, останнім свідченням чого є ганебні поступки нашому історичному ворогові — російському імперіалізмові — в Криму.

Посольство України в Канаді сумлінно працювало й утверджувало українську державотворчу ідею в канадських політичних колах та серед дипломатичного корпусу в Оттаві, допомагало ентузіастам українського і неукраїнського походження започатковувати підприємства в Україні, надавати медичну допомогу, ділитися знанням і досвідом з Україною, налагоджувати наукові й культурні зв’язки, розширювати інформаційні зв’язки для кращого ознайомлення канадців з Україною і українців з Канадою.

І на початковій стадії організації посольства, і в усій подальшій діяльності українська діаспора надавала й надає велику допомогу посольству.

Ви, шановні краяни, не тільки надали будинок для посольства-амбасади, резиденцію для посла і приміщення для генерального консульства в Торонто, ви допомагали організовувати зустрічі з федеральними і провінційними урядовцями, організовували для нас семінари з участю канадських політиків і підприємців, запрошували нас на різні зустрічі з вами, часто оплачували витрати на ці поїздки.

За п’ятнадцять місяців нашої спільної діяльності Канада розширила знання про Україну, і тепер значно менше канадців плутають поняття «Україна» й «Росія», а самі дипломати зміцнили політичні, економічні та інші зв’язки між нашими країнами.

Однак останнім часом подальший розвиток канадсько-українських взаємин починає чимраз більше натикатися на неефективність роботи державних структур в Україні.

Зміцнення посольства і розширення його діяльності — це важлива справа: треба, щоб цей периферійний орган державного тіла був працездатний і міцний, але коли саме тіло захворіло, необхідно лікувати його.

За півтора року життя в Канаді я об’їздив більшість провінцій, познайомився з українськими громадянами і знайшов багато друзів. Мені хотілося б продовжувати з вами дружбу і співпрацю. Проте події в Україні останнього півроку дедалі частіше постають перед моїм зором трагедією 1922 року. А коли прем’єр-міністр України заявив, що він не бачить іншого виходу з енергетичної кризи, як підписати з Росією і Білоруссю економічний союз, мара 1922 року не полишає мене ні вдень, ні вночі. Як я можу далі залишатися в Канаді, коли над нашою свободою нависла така смертельна загроза?!

Прем’єр-міністр не бачить іншого виходу, окрім як знову залізти в московське ярмо!

Дорогі мої краяни!

Я, Левко Лук’яненко, маючи дипломатичний ранг Надзвичайного І Повноважного посла України, звертаюся до вас не як посол, а як українець до українців: Україна в небезпеці — рятуймо ЇЇ! Номенклатурна комуністична влада, перейшовши 24 серпня 1991 року на бік ідеї самостійної України, виявилася неспроможна перетворити соціалістичну централізовану командно-адміністративну економіку на приватну ринкову економіку і підвела Україну до смертельно небезпечної межі, за якою — смерть наших надій на створення сильної і заможної самостійної України.

Зупинімо Україну перед цією межею!

Демократичні сили вимагають від Верховної Ради призначити вибори нового складу українського парламенту на березень 1994 року. Вони доможуться нових виборів.

Наше завдання: допомогти демократам провести до наступного складу Верховної Ради не менше 51 відсотка депутатів від національно-демократичних сил.

Наступні вибори — це та межа, яка поділить нашу національну долю на два різних шляхи: якщо ми не наберемо 51 відсотка і більшість буде номенклатурна, то Україна може опинитись у мороці нового, 1922 року; якщо ми наберемо 51 відсоток, тоді буде сформований уряд з діячів демократичного табору, що швидко здійснить економічні реформи, виведе Україну з кризи й розпочне справу великого відродження нації.

Ви надали патріотичним силам великої допомоги в період підготовки до референдуму 1 грудня 1991 року. Надайте її ще раз!

Україна наближається до других виборів.

Перші більш-менш демократичні вибори до Верховної Ради 4 березня 1990 року дали нам приблизно 28 відсотків місць. Відповідно до загальної закономірності розвитку другі вибори в Україні мають значно збільшити відсоток патріотів і зменшити відсоток номенклатури. Це означає, що завдання добитися більшості в наступному парламенті України є цілком реальне. Але оскільки відстань від 28 до 51 відсотка доволі значна, то перемога не може прийти сама по собі без серйозного напруження сил.

Боротьба за місця в новому парламенті буде запекла. Вона вже починається. Різні сили вже обдумують свою стратегію і обмірковують можливі кандидатури.

Попереду шість місяців.

Ставка у цій грі надзвичайно велика: розвал економіки, параліч державних структур, колоніальне ярмо і поступова загибель нації або швидкі реформи, зупинення інфляції, вихід із кризи, зміцнення держави і швидке національне відродження.

З огляду на надзвичайність історичної ситуації, я, по-перше, не можу залишатися в Канаді і їду в Україну, а по-друге, незалежно від характеру взаємин між проводами УРП, КНДС і РУХу закликатиму піти на створення спільної передвиборчої коаліції, щоб об’єднати зусилля для перемоги спільних кандидатів над відпоручниками номенклатури. Закликаю вас, мої канадські побратими, всіма силами допомогти врятувати самостійність України».