На землі кленового листу

Та оскільки США і «велика сімка» підтримують Росію, а не 15 нових незалежних держав, уряд України також не піде на відкриту вимогу до уряду Росії про визнання злочинів Росії проти України. Отже, хто готовий тиснути? Діаспорні організації та національно-демократичні організації в Україні. Які способи тиску вони мають? Невеличкі наклади діаспорних газет. Президенти інших держав не читають тих газет, отже, їхній вплив поза межами самих українських патріотичних середовищ мінімальний. Таким чином натиснути на російський уряд у нас немає жодних можливостей. Навіть коли б і була можливість тиску на російський уряд, все одно у нас обмаль шансів чогось добитися від Москви, бо в Москві панує не готовність покаятися за злочини імперії, а відновити імперію в попередніх кордонах. Причому багато хто з московських політиків це готовий робити способом скоєння нових злочинів проти українського й інших народів. Час спокути для Росії ще не настав. Він настане в час другої стадії розвалу Російської імперії, коли Федерація розвалиться на чотири — п’ять десятків нових незалежних держав. Це відбудеться на шляху демократизації Російської Федерації. Тож Захід дуже мудро чинить, що всіляко підтримує процеси демократизації в Росії. Для світу це справді не менш важливо, ніж збереження Україною своєї незалежності. Тому патріоти України повинні підтримувати демократизацію Російської Федерації й національно-демократичні сили в автономних республіках, краях і областях як потенційних руйнівників цієї міні-Російської імперії.

Я не знав, чи працює Комісія при міністерстві внутрішніх справ з вивчення історії ОУН — УПА, чи так і вщухла, не почавши роботи, але, бажаючи спонукати її до праці, написав листа до керівників українських діаспорних організацій з пропозицією зв’язатися з Комісією і запропонувати їй свою допомогу. У цих організаціях є чимало учасників збройної боротьби за незалежність, є велика кількість документів з вельми цінними свідченнями масового героїзму, мужності і безмежної самовідданості західноукраїнського населення, його вірності ідеї незалежності України. Немає жодних сумнівів, що вивчення цієї боротьби збільшить кількість прихильників наших друзів і зменшить сили ворогів.

Під прикриттям енергетичної кризи

За ініціативою Шандрука я взяв участь у переговорах з паном Капітановичем — колишнім послом Югославії в Канаді, який через незгоду з політикою свого уряду відмовився від високої посади, прийняв громадянство Канади і став одним з керівників потужної світової будівельної фірми. Тепер фірма пропонувала збудувати в Києві дипломатичне містечко. З попередніх зустрічей Шандрук дійшов висновку, що фірма підприємництво веде чесно і з нею варто мати справу. Капітанович уже мав на прикметі два підходящих для будівництва місця в межах Києва і одне на околиці міста. Де буде споруда і якою завбільшки — це вирішить Київська міська рада, але фірма має великий досвід будівництва такого роду, і пан Капітанович упевнений, що розташування майбутнього дипломатичного корпусу в двох-трьох містечках було б зручним і для дипломатів, і для Києва. Умови виконання контракту Шандруку здавалися цілком прийнятними. Я також не знайшов у пропозиціях Капітановича чогось невигідного для України, тому попросив Шандрука підготувати посольського листа до Києва з нашим позитивним відгуком.

Прагнучи допомогти Україні розв’язати енергетичну кризу і зменшити залежність від російської нафти, Олександр Шандрук активно вишукував різні ідеї й пропозиції щодо цього. Посольство допомагало у підготовці поїздки голови Держкомітету нафти й газу Михайла Ковалка до західних провінцій Канади для переговорів з нафтовими компаніями.

У ході спілкування в Оттаві з послом Південно-Африканської Республіки стало відомо, що в ПАР перетворення вугілля на бензин поставлено на промислову основу і що ПАР готова прийти нам на допомогу і збудувати в Україні завод майже безплатно. Посольство, звісна річ, ухопилося за цю ідею й почало розвивати її далі. Шандрук підготував до МЗС та Міненергетики відповідного листа, а я порушив це питання у телефонній розмові з кандидатом технічних наук Анатолієм Здоровим, що працював тоді в Харківській обласній адміністрації.

На моє повідомлення про досягнення ПАР він переможно заявив:

— Що там південноафриканці… Наші харківські вчені вже й самі розв’язали цю проблему — лабораторна установка працює і дає бензин.

— Так чому б не збудувати завод? Що, немає доларів?

— А навіщо нам долари, хіба наші робітники доларами платять за хліб?

— Та я маю на увазі долари для закупівлі за кордоном технологічного обладнання.

— Нам не потрібно купувати технологічного обладнання. Ми можемо його самі зробити.

— Тоді в чім річ?

— Немає вказівки від влади. Бракує одного — державницької волі зменшувати українську залежність від Москви.