На землі кленового листу

У ті дні посли всіх країн в Оттаві цікавилися моєю думкою щодо візиту Президента України до Франції. Я не мав жодної інформації про візит, окрім тієї, якою володів мешканець Канади. Що було робити? Доводилося імпровізувати. Звісна річ, знаючи свою країну і політику її уряду, я краще розумів зміст і значення візиту, аніж, наприклад, посол Туреччини.

З послами простіше: вони люди розумні, а неофіційна обстановка дає змогу обговорювати тему всебічно з поступовим і ненав’язливим тлумаченням події. Інакше з журналістами: по-перше, вони пишуть про те, що найбільше потрібне газеті. Газеті ж потрібні сенсації, тому з усього вашого ґрунтовного пояснення вони вихоплюють те, що найбільше відповідає їхній, а не вашій меті.

Україна тільки почала розгортати мережу посольств. Президент, уряд, МЗС іще не виробили стабільного зовнішньополітичного курсу України. Концепція закордонної політики ще не була розроблена навіть теоретично, не кажучи вже про усталене розуміння в колах політичної еліти пріоритетів і методів досягнення національних інтересів. Розвинуті держави у випадку важливого закордонного візиту президента чи голови уряду (які завжди відбуваються з участю міністра закордонних справ), як правило, заздалегідь виготовляють документ про зміст домовленості та основну арґументацію і відразу ж розсилають його усім своїм послам. Команда нашого Президента цього не зробила.

Отож без оперативних настанов МЗС посли в силу своїх політичних поглядів могли з одного й того ж питання висловлювати різні думки. Слова посла означають офіційну позицію держави. Якщо посол України в Канаді з приводу візиту Президента України до Франції скаже одне, посол в Англії — друге, а посол у Туреччині — третє, то в дипломатичному світі це викличе однозначну думку: з нами щось негаразд — або держава не має своєї політичної позиції, або дипломатична служба дезорганізована і неспроможна втілювати державну політику в життя.

Щоб уникнути такої небезпеки, я тлумачив візит Кравчука до Франції без тієї деталізації, яка могла б у чомусь не відповідати поясненням моїх колег у Великобританії, Німеччині, Росії, Угорщині чи, скажімо, в 00Н.

Не одержавши оперативної інформації з Києва, я зажадав копії матеріалів про паризький візит Президента (аналітичні статті у газетах і журналах) для підготовки другого етапу роботи (краще пізно, ніж ніколи). Я просив МЗС пересилати нам інформацію на наш факс, проте пошта й далі надходила до нас через російське посольство.

Опора на місцевих українців

Для активнішого поширення інформації про Україну необхідно знайти шляхи до преси га створити групу перекладачів, які готували б матеріали для розповсюдження серед політиків і дипломатів. Я попросив Олександра Волоха, голову Оттавського КУКу, скликати членів української громади для зустрічі.

На зібранні я виступив з промовою і розповів про політичне й економічне життя в Україні, про труднощі народження дипломатичної служби та способи взаємодії посольства з громадою. Висловив думку про широкі знайомства і величезний досвід, який вони мають, і сказав, що їхня висококваліфікована допомога буде дуже корисною для нашої молодої держави.

Незабаром у мене з’явився стос аркушів паперу з короткими відомостями про фах, місце роботи, телефони та бажаний напрям співпраці. Вдалося сформувати першу групу, що мала б займатися перекладами з української на англійську і навпаки. Потреба в перекладацькій роботі була велика, і я був радий, що аж 14 осіб зголосилися до праці. Родіонову я доручив добирати фахівців для інших ділянок нашої роботи.

На таку демократизацію посольської діяльності Родіонов, вихований в умовах російської ізоляції від місцевого населення, дивився спочатку вельми підозріло, та коли я пояснив йому, що ці громадяни Канади щиро бажають допомогти своїй першій батьківщині і матимуть статус неофіційних добровільних референтів і жодною мірою не створюватимуть для посольства юридичних казусів, він заспокоївся. Мене ж приваблювала ідея перекласти на наших канадських друзів частину наших обов’язків і тим самим вивільнити дипломатів від рутинної роботи.

У парламентській їдальні

Наступного дня доктор Кіндій запросив мене до парламентської їдальні, аби познайомити з кількома членами парламенту, що були прихильні до України. Це були заступник голови парламенту Степан Попроцький та члени палати громад Сімон де Йонг, Террі Кліфорд, Лен Тейлор та Патрік Бойєр. Бесіда була цікавою і досить продуктивною. Наведу її короткий виклад.

Степан Попроцький: — Власне, всі ми тут за розвал комуністичної імперії зла. Справа тільки в тому, чи справді імперія розвалилася. Може, вона тільки проходить певну стадію трансформації з однієї форми в іншу?

П. Бойєр: — Якщо розвиток людського роду фатально не запрограмований, можливі різні варіанти — або загибель, або переродження на нову форму. Ми ж повинні докласти зусиль, аби імперія загинула остаточно і назавжди.