На землі кленового листу

Кіндій: — Пане посол, Україна була ізольована від світу, і світ нічого про неї не знає. У Канаді ми, українці, живемо канадським життям, хоча й думаємо про Україну. Якщо ви хочете друзів з прихильників, яких тут є чимало, дайте нам об’єктивну інформацію. У Росії можна почути, що нова Українська держава має величезний ядерний військовий потенціал, величезну армію і думає не про мирне співіснування з сусідами, а про загарбання їх. Потрібно переконувати в мирних намірах України, розповідати про її національні ідеали. Окрім того, Канаді потрібна різна інформація про Україну, про склад її населення, географію, економіку, транспорт, культуру, туристичні можливості. Необхідні списки підприємств з описом характеру продукції, яку вони виробляють, адреси, телефони. України не знають, і така інформація допомагатиме канадцям ознайомитися і, можливо, започаткувати спільні підприємства, і ще одне: не думайте, що Україну хтось запрошуватиме до різних клубів та економічної співпраці — вона мусить нести інформацію про себе і пропагувати себе, сама повинна переконати інших, що їм вигідно буде мати справу з Україною. Прихід України в світ — це не для всіх свято. Для Росії — це втрата імперії, а для деяких держав — поява потенційного потужного конкурента на світовому ринку зерна, цукру, овочів, фруктів, сталі й прокату. З огляду на їхні експортні інтереси — а це вельми важливі інтереси — поява України — зовсім небажане явище. Ви, звичайно, це знаєте, але я просто хотів підкреслити, що на зовнішній арені Україну чекає боротьба. Для більших успіхів примножуйте своїх прихильників поширенням інформації про себе та особистими зустрічами.

Я відповів, що донедавна на політичній карті світу України як держави загалом не існувало. Тепер вона з’явилася. З’явилося вперше українське посольство в Оттаві. Воно й має своїм завданням знайомити Канаду з Україною. Будемо намагатися зробити українсько-канадські взаємини корисними і для себе, і для інших.

Розмова тривала в тому ж дусі ще з півгодини, потім я побажав добрих канікул шановним парламентаріям, і ми попрощалися, погодившись відновити наші зустрічі після канікул.

Поїздка до Вінніпега

У суботу вранці ми з дружиною сіли в літак Оттава — Вінніпег і полетіли до центрального міста провінції Манітоба. Під літаком простягалися широчезні простори величезної країни. Відстані між містами нагадували сибірські відстані — населені пункти зустрічалися рідко, а між ними лежали безмежні лісові масиви впереміш з полями. Уся південна Канада розміряна геодезистами й землемірами й розбита рівнобіжними і перпендикулярними дорогами. Прямісінькі стрічки доріг йшли ген далеко й губилися десь за небокраєм у північному напрямку. Вряди-годи в прямокутнику стояла ферма.

Ще в XIX сторіччі перші керманичі Канади обдумали і розробили систему землевпорядкування, яка мала на меті новачками з Європи заселити незаймані землі й розширити свою реальну присутність на індіанській землі. Важливою рисою цієї системи землевпорядкування було те, що розвиток інфраструктури випереджав темпи розподілу земельних ланів, що підвищувало продуктивність селянської праці і сприяло ростові багатства всієї Канади.

Величезний літак канадської авіалінії м’яко торкнувся колесами бетонної плити. Двигуни заревли, щоб згасити швидкість. Потім затихли, і літак плавно причалив до великої прямокутної труби, що прийняла пасажирів і провела до внутрішніх залів летовища. Великі зали, широкі коридори з частим повторенням яскравих вказівних знаків давали можливість пасажирам кожного літака швидко пройти найзручнішим шляхом до виходу. Уздовж цих коридорів тяглася нескінченна низка крамниць.

— Хто нас зустрічатиме? — запитала дружина.

— Напевне, Віктор Денека, президент об’єднання українців-католиків Канади. Мають відбутися збори головної управи Греко-католицької церкви Канади. Їх проводять раз у три роки. Тема зборів: «На порозі другого 100-річчя українців у Канаді».

У залі біля виходу на нас чекала група людей з хлібом-сіллю, квітами, фотокамерами. Після церемонії привітань нас провели до лімузина і за годину поселили в затишному номері готелю «Вестін».

Після відпочинку перед початком офіційного обіду нас з дружиною запросили до кімнати, що побіч із залою. У кімнаті зібралося десятків зо два достойників. Мені представили провінційних єпископів та інших поважних осіб, з якими я ще не встиг познайомитися.