На землі кленового листу

Я вже згадував, що з оттавських українських друзів створив групу перекладачів з 14 осіб. Групу очолив професор Федір Підгайний. Він усе життя пропрацював офіційним перекладачем у канадському уряді, добре знав і українську, і англійську мови.

У неділю я приїхав до церкви, зустрів Степана Яворського, розділив документ на частини і попросив роздати членам перекладацької групи, аби кожен швиденько зробив свою частку праці й передав для доведення перекладу до належного рівня панові Підгайному. Врешті-решт текст був публіцистичний, а не художній, і його легше перекладати.

За тиждень — півтора виявилося, що з 14 осіб, які записалися до перекладацької групи, насправді готові працювати лише кілька осіб, а решті все щось заважало. Найбільше переклав Яворський. Потім недосконалий переклад довів більш-менш до літературної норми Анатолій Нікула. Зайняло це майже два місяці. Я надіслав переклад до МЗС. Його звірили з оригіналом і оцінили на «трійку». Такий переклад поширювати не можна було.

Мій намір допомогти нашому МЗС з допомогою оттавської перекладацької групи провалився.

Проте провернуся до Джона Бослі.

20 липня 1992 року я відкрив двері його кабінету в парламентському будинку й зайшов. Назустріч мені рушив високий чоловік років сорока п’яти з густою чорною бородою. Весело усміхаючись, він подав руку, запропонував сісти і сказав:

— Це наша друга зустріч. Перша була торік. Тоді ви не були послом, і Україна ще не стала незалежною державою. Ви приїздили до Канади і США з нагоди п’ятої річниці Чорнобильської катастрофи. Тоді вас нагородили медаллю.

— Ви знаєте такі подробиці моєї біографії?

— Голова комісії з іноземних справ повинен знати послів, які в Оттаві представляють свої держави.

— Таж їх понад сто.

— Україна належить до тих держав, що заслуговують на особливу увагу.

— Дякую. Це мені приємно чути.

— Торік ви просили мене, щоб Канада заснувала генеральне консульство в Києві. Ви тоді казали, що це сприяло б вашій боротьбі за незалежність. Ми консульства тоді не заснували, а ви незалежною державою стали.

— Антидержавний заколот у Москві і його поразка допомогли українським національно-демократичним силам.

— Яка мета була у заколотників?

— Врятувати Радянський Союз від розвалу.

— Як ви гадаєте, Горбачов був зв’язаний із заколотниками?

— Оперативний план державного перевороту складали, мабуть, без його участі, але ідейно він був з ними. Зрештою. Янаєва, який очолював заколот, Горбачов зробив своїм найближчим заступником. А як ви особисто ставитеся до розвалу Радянського Союзу?

— Позитивно.

— Чому ж тоді міністерство не підтримує Україну та інші нові держави?

— Поки що міністерство приглядається до нових держав.

— Але канадське міністерство закордонних справ уже встигло стати на бік Росії. Канадський уряд погодився визнати Росію за єдину спадкоємницю Радянського Союзу в Раді Безпеки ООН, тоді як і Україна, і Білорусь від 1945 року були членами ООН і з точки зору права мають не менше підстав на успадкування місця в Раді Безпеки.

— З практичного боку Україна і Білорусь не були державами. Ви ж самі, пане посол, казали, що Україна була колонією.

— У той момент, коли був демонтований Радянський Союз, Україна вже була незалежною державою.

— Наш уряд був і залишається стурбований ядерною зброєю Радянського Союзу. Розосередження зброї дуже небезпечне.

— Але визнанням Росії за єдину спадкоємницю місця в Раді Безпеки ООН та єдину спадкоємницю ядерної зброї Канада благословила Росію на величезне пограбування України і всіх колишніх так званих союзних республік. До розпаду імперії Росія грабувала свої колонії, і при розвалі імперії Захід узаконив володіння награбованим, і тепер Україна не отримала в Оттаві жодного із шести будинків колишнього Міністерства закордонних справ СРСР, бо всі передані Росії. Страшна несправедливість!

— Вищий інтерес Канади збігається з інтересом країн «великої сімки» — не допустити збільшення кількості ядерних держав, а Україна поки що має ядерну зброю.

— Україна зацікавлена в ядерному роззброєнні, але чи готова Канада допомогти Україні зберегти свою незалежність?

— А вашій незалежності хтось загрожує?

— Росія загрожує.

— Вона має так багато своїх економічних проблем, що їй не до вас.

— Історія знає немало прикладів, коли правителі держав шукали способів розрядити невдоволення народу шляхом зовнішніх військових авантюр.

— Пане посол, у чому ви бачите своє головне завдання в Канаді?

— Я його вбачаю в тому, щоб укласти між Україною і Канадою широку політичну угоду, за якою Канада узяла б на себе зобов’язання допомогти Україні зберігати недоторканність своїх кордонів. Зі свого боку Україна, ясна річ, готова до найширшої політичної і військової співпраці для сприяння канадським національним інтересам. Я радий, що пан Бослі глибоко розуміє закономірність зміни геополітичної ситуації у світі і готовий прийняти Україну за окремий поважний чинник у новій майбутній Європі.

— Це вже далекосяжні висновки.