На землі кленового листу

Наступного дня, окрім багатьох дрібних справ, я мав зустріч у парламенті з головою палати громад паном Фрейзером. Пан Фрейзер — компанійська людина, з ним легко говорити про будь-що. Запам’яталися його слова: «Канадський парламент — теж далеко не ідеальна установа. Наш прем’єр має надмірно великі права. Багато хто питає: навіщо нам британська королева та генерал-губернатор і провінційні губернатори? Звичайно, формальну відповідь на ці питання ми всі знаємо, але… одне слово, організовуйте в себе свою українську демократію. Може, вона буде менш забюрократизована. Наша демократія як метод організації саморегуляції суспільної системи перейшла ту межу, коли цей метод зміцнював систему, і стала допускати явища, що починають підривати її зсередини. Наприклад, владолюбні та славолюбні люди з метою стати членами федерального парламенту не зупиняються перед будь-якими обіцянками виборцям. Проголошують рівноправність рас і, добившись парламентського мандату, роблять різні дурниці. Ми самі створили систему, в якій усі політики залежать від журналістів, мітингових крикунів та босяків. Рішення, що були б сьогодні непопулярні, але корисні Канаді в перспективі, неможливі, бо всі ми плаваємо на хвилях чотирирічного циклу від виборів до виборів. Канада — економічний банкрот: ми заборгували 400 млрд. доларів іноземним банкам! Замість намагання зменшити цей астрономічний борг, ми, політики, запобігаючи перед виборцями, підтримуємо ледь не найвищий у світі життєвий рівень — і не за рахунок підвищення продуктивності праці, а за рахунок різних позичок!»

Дружина-дипкур’єр

Другу зустріч у той же день організувала Оксана Башук. Це була група військових українців: майор Ярослав Коропецький, генерал Ізидор Попович, генерал Роман Якубів.

Відповідно до попередньої домовленості, вони переговорили з вищими чинами канадської армії і, враховуючи результати переговорів та мої попередні рекомендації, склали листа до міністра оборони України генерала К. Морозова.

Генерал Попович повідомив, що незважаючи на наполегливі пропозиції канадських офіцерів-українців заснувати в Києві канадське військове представництво, Міністерство оборони Канади має намір покласти обов’язки військового аташе в Україні на одного з військових аташе в Москві. Міноборони України, застеріг генерал, ні в якому разі не повинно погоджуватися на це.

Не можна допустити, щоб аташе в Москві був одночасно й аташе в Києві. Аргументи міністерства: не вистачає коштів. Наша пропозиція: Канада має в Москві чотирьох військових аташе. Хай там одного скоротять і спрямують до Києва. Коли б у крайньому разі довелося тимчасово погодитися на сумісництво, то нехай у Києві виконує обов’язки канадський військовий аташе в Польщі. Майор Коропецький порушив проблему переукладення військового договору. Доки існував Союз, доти був чинний договір між Канадою і СРСР. Тепер цей договір утратив чинність. Найпростіше, що можна швидко зробити — це на основі того договору укласти українсько-канадський договір про співпрацю військових міністерств.

Генерал Я кубів говорив про можливість організації навчання українських офіцерів у Канаді. На першій стадії це може бути військовий коледж. Іноземні офіцери в ньому вивчатимуть передусім англійську мову, затим добре ознайомляться з канадською військовою доктриною, засадами формування збройних сил, життям канадської армії у мирний час і концепцією ведення військових операцій.

— Панове, — сказав я, — я думаю, як би швидше дати хід вашому листу з пропозиціями міністрові оборони України. Моя дружина отримала сумне повідомлення про тяжку хворобу її матері. Завтра вона вилітає в Україну. Зараз пан Глуховецький замовляє для неї авіаквиток. Вона візьме листа і передасть його генералові Морозову. Це найшвидший спосіб. І зручний тим, що ніхто до Морозова його не читатиме. Пані Оксана Башук, яка брала активну участь у розмові, найсхвильованіше зустріла новину про передсмертний стан моєї тещі, висловила мені співчуття і просила передати співчуття моїй дружині.

Востаннє я бачив тещу у своїй хотівській хаті поблизу Києва, куди вона приїздила попрощатися перед нашим від’їздом до Канади. Це було менше півроку тому. Вона виглядала цілком дужою: рожевощока моторна жінка, життєрадісна й бадьора і, здавалося, ще зовсім не стара. І ось маєш — рак! Шкода, дуже шкода!

На жаль, маму в живих моя дружина вже не застала. Був кінець липня, погода спекотна, довго тримати тіло не змогли, поховали. Виконавши місію дипкур’єра, Надія повернулася до Канади.

* * *