На землі кленового листу

Сама програма «Таск Форс» на перше місце ставила підготовку державних службовців. Не просто державних службовців, а політичних діячів, і не просто державних діячів, а групу найвищих керівників держави. Початкова ідея авторів програми полягала в тому, щоб навчити найвищих владоможців демократії і розказати їм про переваги приватної економіки, а далі все буде добре. Вони думали, що в нас не здійснюють приватизації тому, що нашим керівникам ніхто не розповів про величезні переваги приватної економіки над соціалістичною. Така психологічна установка відсувала на задній план усі інші розділи програми, в тому числі й програму навчання фермерів.

На всіх перших зустрічах я вперто їм твердив, що справа не в знанні, а в небажанні, і що треба займатися не верхнім ешелоном влади, а опуститися нижче. Верхній ешелон влади загітувати неможливо, як неможливо загітувати вовка їсти капусту. Його можна тільки витіснити з системи керівництва економікою або примусити до приватизації. Необхідно спрямувати зусилля на нижчі адміністративні щаблі та на самих організаторів виробництва.

Мої співбесідники ніби не чули цього і стояли на своїх позиціях. Я повторював і повторював своє. І тільки коли серед них з’явився Ігор Ба́ран, вони поступово почали розуміти мене. З цих дискусій у керівництва «Таск Форс» виникла потреба поїхати до Києва і там спробувати розібратися. До групи ввійшли помічник заступника міністра закордонних справ і зовнішньої торгівлі пан Фокс, пан Гудінгс і пан Ба́ран. Виникла ідея заснувати в Києві Інститут менеджменту. Група з’їздила до Києва. 20 жовтня в канадському бюро міжнародної освіти відбулася зустріч — з участю Ба́рана, Гудінґса, Фокса, Біляшівського, двох співробітників бюро і мене. Підбили підсумки попередньої роботи й обговорили перспективи заснування в Києві Інституту менеджменту. Ігор Ба́ран порушив питання: що робити для розширення в Канаді знань про Україну?

— По-перше, — кинув я репліку, — дозвольте нескромне зустрічне запитання: де був мільйон українців у Канаді впродовж 45 років, якщо тепер раптом виявилося, що Канада зовсім не знає України?

Ба́ран трохи зніяковів і відповів:

— Україна не була державою і не керувала своєю економікою. Торгівля, переговори, укладення контрактів і все інше відбувалося в Москві. А ми Канаду знайомили з ганцями, рушниками, варениками та іншою етнографічною культурою.

— Канада. — сказав я, — багатонаціональна країна, де, мов у казані, з численного етнічного матеріалу виплавляється одна канадська нація (якщо не підгрупа цілої північноамериканської). Ви змирилися з долею (хоча французи Квебеку не змирилися) і послабили увагу до України. Пробачте, пане Ігоре, за гострий докір. А тепер дозвольте відповісти на ваше питання по суті. Отже, що робити, аби Канада більше знала про Україну? Спочатку поділимо Канаду на категорії, аби визначити, хто якої інформації потребує. Канадці — це і політики, і бізнесмени, і туристи, і культурні діячі, і… Кожній категорії потрібна окрема інформація. Виготовляти й поширювати її має певна категорія людей. Усе це має відбуватися, звісна річ, на тлі щоденного інформування громадян Канади про останні події, в яких повинна бути й інформація про Україну. Поява нової держави в Європі і поява її посольства в Оттаві — це добрі передумови для збільшення інтересу канадців до України. Посольство має піднести справу інформування канадців на державний рівень. Проте це окрема тема.

Подружжя Новаківських

Якось подружжя Новаківських запросили мене з дружиною до ресторану.

Новаківський — віце-президент канадської компанії з виробництва паперових грошей. Познайомилися ми з ним ще 1991 року, коли нам організували екскурсію на цю фабрику. Вже бувши послом, я познайомився з усім технологічним циклом виконання угоди з українським урядом щодо виготовлення гривні. Ця компанія виготовляла для України дипломатичні й службові закордонні паспорти.

Фірма зацікавлена була виробляти для України весь комплект гривні, але чомусь банкноти великих номіналів наші фінансові верхи мали намір друкувати в Англії чи Італії. Причому перетрактації у цій справі вели таємно. Канадська фірма пропонувала зробити відкритий конкурс.

— Хіба це не справедливий підхід? — спитав мене Новаківський.

— Звичайно, справедливий, — відповідав я.

— У Києві, — провадив далі Новаківський, — ведуть справу якось кручено: то на якісь обставини посилаються, то чогось недоговорюють, даного слова не дотримуються…

— У нас, — зауважила Надія, — думають не про те, щоб і добре зробити, і заощадити для держави кошти, а як покласти до власної кишені найбільшого хабара.

— У Канаді люди також не святі, проте демократичний відкритий конкурсний спосіб відбору при укладенні контрактів залишає мало місця для підкупу. Я не кажу, що, немає правил без винятку, але мова може йти хіба що про вельми рідкісні винятки.

Обговорили ми й проблему будівництва в Україні спеціальної фабрики з виготовлення грошей, акцій та цінних документів. Канадська фірма Новаківського могла б узяти участь у конкурсі на кращого будівничого такої друкарні.