На землі кленового листу

— Ви, — відповів панотець, — висловлюєте цікаві міркування, одначе для сучасних умов недоречні: зараз людство ще не творить нову абстракцію, яка піднімалася б над великими релігіями. А з іншого боку, перед нами море попсованого атеїзмом народу. Ми любимо цей народ. Він — наш. І ми повинні допомогти йому подолати комуністичну аморальність і стати нормальними громадянами. Нова мораль не створена. Отже, йти вперед до кращої моралі неможливо, то залишається одне — повернення назад до християнської моралі. Це й легше, бо так чи інакше, а навіть серед атеїстичного населення залишилися рештки християнських понять. Зрештою, існує просто пам’ять про те, що було, а було християнство. Християнство у віровченні, обрядах, звичаях, що за 1000 років увійшло в традиції. До християнства легше повертатися, аніж вигадувати нове. Ви, пане посол, звичайно, розумієте, що абстрагування як черговий крок на шляху розвитку людства і вихід із чотирьох великих релігій на більш абстрактну одну — це досягнення гносеологічне, наслідок раціо. А великі епохи в історії людства створювалися запровадженням нової моральної формули. Християнство утвердилося на такій моральній формулі, як великодушність. Цю формулу Христос протипоставив попередній моральній засаді, якою була справедливість. Формула справедливості — око за око, зуб за зуб. Формула великодушності — простіть ворогів своїх, на зло відповідайте добром. Комуністична влада, убивши віру в Бога і зневаживши десять заповідей, не повернула людину до справедливості, а штовхнула її до жорстокості. І тепер наша місія полягає в тому, щоб відродити в совітській безбожній людині Людину.

— Щодо необхідності виховання в людині людського — яз вами згоден. Одначе поміркуємо над тим, з яких засновків виходитимемо, що має бути духовними джерелами подолання комуністичної аморальності. У Совітському Союзі церква була розгромлена, Біблія і вся релігійна література заборонена, релігійні свята й ритуали викреслені з побуту людей. На Заході гоніння не було, а тим часом моральна деградація і тут повсюдно видна. Отже, причини не лише в комуністичному гонінні на релігію. Гадаю, що значна частина причин полягає в самому характері спрямованості людського мислення. Коли на зміну догматизмові й схоластиці у XVIII сторіччі прийшов раціоналізм з його намаганнями пояснити все логічно розумом, то в поясненні світу це стало психологічною установкою. Її вимога: твердження має право претендувати на істинність тільки в тому разі, коли воно витримує критику логікою або підтвердження дослідом.

Від XVIII до XX сторіччя така методологія пізнання поширювалася, і тепер у душах наших сидить максима: істинним є тільки таке знання, яке підтверджується дослідом чи витікає з неухильного логічного міркування.

Наш народ має таку раціоналістичну установку. Раніше, ще десять років тому, він не мав Біблії і її не знав. Тепер він її отримав. Після першого короткого захоплення настає період раціоналістичного читання. Отче, як ви думаєте, що таке Біблія: це звичайна гріховна історія єврейського народу чи Господнє одкровення? У ній кожне слово — істина, чи є слова і неістинні? Якщо є істинні й неістинні слова, то як відрізнити перші від других?

— Біблія, — вів далі панотець, — це книга, яка відкривається людям поступово. Ось погляньте, наприклад, на трирічного хлопчика. Ми знаємо стадії його розвитку: підліток — парубок — чоловік — батько — дідусь. Це не таємниця від хлопчика, одначе розуміння кожної стадії приходить не раніше самої тієї стадії. Читаючи Біблію, ми осягаємо її такою мірою, в якій ми, люди, спроможні її зрозуміти.

— У цілому, — відказав я, — слушно: кожен читач бере з книги те, що може взяти. Проте існує об’єктивний зміст книги, якого читач не може в ній не бачити. І коли описано, як батько згвалтував доньку, то ця конкретна інформація сприймається читачами не алегорично, а прямо, і як така викликає однозначну оцінку.

Ми знову взялися до вечері. Проте обох тягнуло продовжити розмову, і ми її відновили.

— Кажуть, — продовжував розмову панотець, — що в Україні тепер справжнє релігійне відродження: будують багато церков, відкривають нові семінарії, вже засновано кілька монастирів.

— Так, так, — підтвердив я. — Знаєте, десь від 1986–1987 року поширилася була мода носити на шиї хрестики. Хлопці, дівчата носили їх так, щоб здалеку було видно. Хрести були різні: металеві, пластмасові, дерев’яні, малі й великі, простого готичного й складного бароккового стилів — одне слово, різноманітні, але носили їх здебільшого як протест супроти офіційної ідеології. Коли ж установилася демократія і вже ніхто не переслідує християн, хрестиків стали носити набагато менше. Протест як мотив демонстрації віри зник. Критицизм як властивість розуму людини XX сторіччя залишився, і атеїстичний світогляд наших сучасників починає уважно придивлятися до Біблії, вбачає в ній багато нелогічного, зовсім не святого, а навпаки, брутального й грубого. Це відштовхує. І тоді люди шукають Господню істину в різних сектах, яких тепер плодиться в Україні тьма-тьмуща.