На землі кленового листу

Канадське суспільство неоднорідне. У ньому є наші друзі, у ньому є друзі Москви. З розмови ось тут у посольстві з Юрієм Москалем та його двома найближчими людьми я зрозумів, що вони ніколи не допомагатимуть молодій Українській державі, вони просто ніколи не робитимуть те, що йшло б усупереч волі Москви. Друге. Чому пані Барбара Макдугал поїхала в Москву і там визнала претензію Москви на особливу відповідальність на терені колишнього Союзу? Чого вона відкрито й демонстративно віддає перевагу Москві, а не новим державам — колишнім так званим союзним республікам? Де ж західна відданість ідеалам свободи людини та праву націй на самовизначення? Чому на ділі пані міністр закордонних справ Канади допомагає не зміцненню нових держав, а відродженню старої московської імперії? Я не підозрюю, щоб пані Макдугал мала якусь спеціальну антипатію до українців, зовсім ні.

— Може, це якось зумовлене її виборчим округом?

— Її округ у Торонто. Євреї там мають найбільший вплив. На другому місці — українці. Богдан Максимець, голова Онтарійського провінційного КУКу, її колега по консервативній партії. Вони знайомі вже десятки років. І все-таки… Отож не проста справа в цьому демократичному суспільстві знайти правильне пояснення мотивів політичної лінії того чи іншого політика. А ми їх мусимо знати. І не просто знати, але вміти примножувати друзів України.

— Нам треба завести картотеку. Для початку потрібно придбати довідник «Хто є хто в канадській політиці». Політиками стають не за одну ніч. Якщо уважно стежити, то можна добре орієнтуватися в персональному складі канадської влади і, зокрема, знати політиків, що формулюють важливі рішення.

— Величезну допомогу можуть надати українці. Багато з них десятиріччями працювали у різних федеральних і провінційних державних органах і знають вельми багато відповідальних осіб. Щоправда, всі вони дуже відкриті і розповідають одне одному такі речі, які явно не слід було б розповідати. З ними потрібно навчитися працювати. У нас, совітських людей, вихованих в умовах підслуховування, виробилося дуже гостре й чітке розуміння, що в бесіді сказано неофіційно, «між нами», і не призначене для переказування будь-кому, а що можна переказувати без обмежень. У канадців такого немає. Їхнє демократичне суспільство не потребувало вміння приховувати думки та висловлюватися однозначно: «так» у розумінні «ні», «ні» в розумінні «так», чорне в значенні біле і навпаки. Їхні душі не мають властивостей homo soveticus, які одне думають, друге кажуть, третє роблять. Канадці одномірні, і вони можуть зовсім не здогадуватися, що сказане вами призначене їм і не призначене для вільного поширення. На початку я кілька разів обпікся на цьому. Добре, що інформація була не важлива й не могла викликати серйозних ускладнень.

— Так ось, пане посол, якщо наше МЗС діє за старими правилами, то ті правила такі: жоден окремий колектив не міг бути залишений КДБ без сексота. Хто ж ним є у нашому посольстві?

— Ви їх боїтесь?

— Ні.

— І я не боюся. Тож не сушімо собі голови. З часом з’ясується. Робімо свою справу.

Ми попрощалися. Шандрук, член проводу Української республіканської партії, і я, почесний голова цієї партії, думали про одне й те ж — як більше допомогти Україні, як розпізнати й нейтралізувати її ворогів?

* * *

Якось я попросив Степана Яворського написати мені листа, який би допоміг орієнтуватися в оттавських обставинах. Він написав, приніс і передав А. Нікулі для мене. Лист був у вигляді статті і без конверта. У той день мене якраз не було, і Нікула залишив лист у приймальні. У листі було кілька слів про Євгена Кучера. Назавтра Кучер зателефонував до посольства і висловив незадоволення від згадки про нього.

Як могло статися, що інформація з посольського документа потрапила до Кучера?

Я вирішив провести чергову бесіду. Після роботи скликав дипломатів і весь допоміжний персонал до церемоніальної зали і зажадав від Нікули пояснити факт відпливу інформації з посольства. Нікула почував себе ніяково і в поясненні вагався між намаганням представити себе непричетним та між спробами применшити значення інформації.

Справді, сказав я, інформація не таємна. Проте, працюючи в посольстві, ви повинні дотримуватися посольських правил. Ми не збираємося відгороджуватися від канадського суспільства цегляним муром, як колишнє радянське посольство чи як тепер китайці відгородилися. Ми спілкуємося і спілкуватимемось, прийматимемо різних людей. І все-таки посольство — це держава в державі. Потік інформації з посольства суворо контрольований. Дипломати уповноважені державою нести інформацію з посольства. Вони знають, що потрібно говорити про Україну та діяльність посольства.