Наближення. Наркотики і сп'яніння

Далі Бенн підходить до суті речей (або до [найвищого] третього ступеня) з думкою про те, що через «розбудову візіонерських станів» расі передається новий приплив духу й усвідомлення, який сам собою може принести «новий творчий період».

Подібним чином висловлювалися Людвіг Клаґес («Про космогонічний ерос», 1922), Рене Ґенон («Схід і Захід», 1930), Анрі Мішо, Жан Кокто, Жуль Буассьєр[94], уже згаданий Гурджієв та інші. Про Гакслі буде пізніше. Бажаною тут була б точна, розбита за певними критеріями бібліографія. А так доводиться спершу з труднощами намацувати.

Художнє володіння матеріалом вдається лише за рідкісними винятками.

48

Сильна, всесвітня, можливо, навіть космічна потреба приносить із собою «багато помилкового і тільки дещицю ясності» — це нагадує мені власний шлях. Наближення є всім, і це наближення не має жодної мети, яку можна намацати чи назвати; сенс полягає у шляху.

На жаль, я змушений знову і знову звертатися до технічних алегорій. Поводження з надзвичайно небезпечними, почасти отруйними, почасти вибуховими речовинами є сьогодні неминучим, і не лише в лабораторіях. Деякі маніпуляції можливо проводити тільки через скляні або навіть свинцеві стіни. Лабораторії послуговуються для цього механічними щупами — тут може бути також випромінювання або електричні сили. Та головне не в цьому. Важливим у цій картині є те, що щось вирішальне відбувається за стіною або за заслонкою. Якась відповідність може прийти й звідти — приміром, через магнетизм або вибух.

Учасник містерії, який в екстазі досягає вузької смужки, що відділяє життя і смерть, та наважується ступити туди, де час несподівано завмирає, все-таки залишається по цей бік завіси — далі наближення він не дістається. Вхід до останнього приміщення, до камери смерті, для нього зачинений. Але при наближенні щось його зачіпає — не так прямим доторком, як магнетично, не так через причинно-наслідковий зв'язок, як через аналогічний розвиток.

При перетині кордонів час не приборкується, але виникає припущення, що він таки може бути приборканий. Здавна для кожного з нас це було доброю звісткою, елевсинським світлом.

Залишається відкритим питання, чи справді на цій межі життя і смерті відчуття стають гострішими й чи справді матерія починає сильніше випромінювати. Тут доречно згадати книгу Єзекиїля 1.27–28, Дії Апостолів, 2.2 та 9.3, Об'явлення 1.10 і багато інших місць у світських та святих письменах, в яких можна почути й побачити сигнали космічної гонитви.

Щось сяє та відлунює понад стіною, але в часі ми рухаємося в кращому разі паралельно до безчасовості. І все ж таки. Те, що людський дух може сформулювати аксіому паралельних ліній, є дивом, і його годі пояснити самою лише інтуїцією — тут ще мала додатися певна концепція. З конструктивного погляду назвати точку перетину на дуже великому віддаленні вже в добу бароко (Ляйбніц, Декарт, Спіноза) було доволі відважною затією, яка обмежувалася, з одного боку, повагою до авторитетів, а з другого — обережністю. Сьогодні ніхто з тих, хто цінує духовну репутацію, всерйоз не наважується на подібні спроби, й інстинктивний страх тут цілком зрозумілий, адже все це може нам дорого обійтися.

49

І ще про перспективу на краях часу. Так сталося, що з газетою «Морґенпост» прийшов вірш Флавії Беланґе:

Де чоловік-смерть[95]

має своє житлоз танцем і розмовою,
а його дружина Любов
ще гріє ложе,
вже прикрашена
до свята,
де заспівають флейти,
життя дотепер —
лиш коротка мить
(…)
Смерть воїна в Етрурії,
де під землею
святкова зала чекає.

Цей вірш нагадав мені поле з давніми похованнями у Тарквінії, й поки я перебував у підземних гротах, нагорі цвів мак і дозрівала пшениця. Багато хто відчував блаженство там унизу, серед мертвих. Тут не потрібен жоден наркотик — теперішнє є достатньо сильним. Загалом «теперішнє» є інтенсивом від «миті». Мить є чашею, теперішнє — вином. («Praesentia» — це також безстрашність і навіть влада. Овідій. Метаморфози 4.612: «tanta est praesentia veri[96]».)

Згори сонце гріло тепліше, мак цвів пишніше. Це було так, ніби справді випити вина; багато хто з тих, що знову вийшли нагору, свідчив про це. Смерть там привітна, присутня як господарка бенкету.

Тож виникає питання: що ж відбувалося там унизу? Відповідь має бути такою: «Нічого не відбувалося». Це знак великих перетворень. Всесвіт не зрушив ні на йоту.

З історій про те, що там таки щось сталося й постійно стається, здавна жили священники й чарівники.

50