Наближення. Наркотики і сп'яніння

Про що говорили й домовлялися в залі, як уславляли подвиги батьків та свої власні, яких співали пісень або складали імпровізовані вірші — про все це ми детально знаємо із саг, збірка яких стала неоціненним даром, що нам залишив Сноррі[223].

Довгими є ночі, довгою є зима на півночі, яка зливається в одну-єдину ніч. Створюється враження, ніби щось готується, як у переймах, з чого має народитися дія. Селянський хлопчина, що має тільки меч і вовняну свитину, вирушає до двору норвезького короля, де впадає у стан якоїсь апатії, відсутності, що часом трапляється у його віці. Він лягає за пічкою і скніє там, а товариство його майже не помічає, ба навіть кепкує з нього. Так минає зима, аж поки сновиду починають діймати насміхи. Він виходить з-за печі й завойовує собі повагу тим, що приборкує найсильнішого королівського берсерка.

114

Згадка про ці ночі має привернути нашу увагу лише однією обставиною, яка належить до внутрішнього кола нашої теми: до входження.

Трапеза мала свою ієрархію. Найвищим тут вважався блот[224], він був особливо священний та присвячувався богам. Пиво, що стояло приготовленим у величезних казанах, також освячувалося особливим способом. Пізніше християни почали вважати такий звичай недобрим. І так само як вони зберегли собі коней, але тільки для верхової їзди, а не для жертвопринесення, подібним чином вони залишилися великими любителями пива, але вже без жодного стосунку до богів. Інакше то вже була б якась чортівня. Серед різних дивовижних справ святого Колумбана[225] розповідають про одну, коли він спричинився до вибуху казана із пивом, осінивши його хрестом. Те пиво було присвячене Водану[226], а навколо казана зібралися свеви[227] — кажуть, що їхньою мовою він називався «cupa[228]». Це може бути латинізована форма від німецького «Kump» або «Kumpf», як то мовлять у них донині.

Ось так сиділи вони всі разом, чекаючи на Вода, або Водана, який зі своїми кіньми, собаками та вепрами перетворився на Дикого мисливця, але залишався могутнім навіть у часи після Карла Великого. Ще донедавна селяни в Гольштинії залишали останній сніп «для Воданового коня»:

Візьми снопа, Воде,
Хай твій кінь добре ходе!

Під час культового сп'яніння зазвичай наставала тиша. Тут бракувало піднесеного настрою святкового бенкету зі співами, тостами, єдиноборствами, змаганнями, хто більше вип'є або швидше спорожнить ріг.

Ріг залишався «серцем застілля» — як і меч, він належав до клейнодів. Пиття мало глибшу причину, ніж спогад про подвиги батьків і пращурів чи навіть заклинання міфічного світу. Все це слід було відкинути, воно мало залишитися зовні, разом із поняттями hold («прихильний») та unhold («злий»), heil («рятівний») та heillos («проклятий»), поки вони сиділи разом та пили, ніби всередині дерев'яного корабля, в якому ставало все тихіше й спокійніше, тоді як внутрішній рух наростав.

Ось уже й зовнішній світ шле пророцтва, віщування. Шуми, що долинають іззовні, стають закличними, сповіщальними. Вухо вловлює зовнішні звуки: гавкіт собак, крики птахів набувають вказівної сили. Погляд стає іншим; він проникає крізь стіни, навіть крізь те, що відбувається, сягаючи далекого майбутнього.

Вогонь мерехтить, господиня раз по раз зазирає досередини, деякі з цих господинь славилися своїм мистецтвом готувати блот; ішлося не лише про спосіб варіння, а й про дотримання суворої чистоти будинку і начиння — саме від цього залежала сила пожертви. В одній із ранніх саг мовиться про те, що чоловіки, які збиралися напасти на якийсь двір, хотіли прискорити коней, бо якщо в матері буде достатньо часу приготувати блот, то сини не зможуть утриматися від спокуси.

Ріг «передається з рук в руки навколо вогню»; чоловіки вбирають у себе силу, але не ту силу, яка надає нездоланного гніву берсерків. Ця сила не вихоплюється полум'ям назовні, вона не криється в мечі, не стає шаленою, ґвалтівною. Ця сила є радше тихою й мирною, але також і гнітючою. Час розтягується нестерпним чином. Це не означає, що він стає довгим, а те, що він напружується так, що готовий розірватися. Він втрачає тривалість і здобуває вагу. Він стає здатним різати й притискати, стає часом долі й часом норн[229].

Саме так пояснюється тиша, що її переривають то зітхання, то стогін. Тут виплітається щось сильніше за військо і зброю, навіть більше за полум'я Суртура: підступає діяльна доля. Це перейми перед народженням.

Вони вщухають не раптово. Голоси ззовні стають тихішими, майже вмовкають. Вогнище, навколо якого передавали ріг, горить не мигаючи, мирним сяйвом, яке крилося в серці благословенного вогню. І ось вони підступають; кожен це відчуває, кожен це знає, та й байдуже, відчувають саму постать чи тільки сяйво, яке вона випромінює. І ось уже часу більше не існує.

І ще довго залишаються відблиски на обличчях, волоссі, зброї та одязі. А також в очах, які дивляться в далечину на прийдешнє.