Наближення. Наркотики і сп'яніння

Ця непомірність, як і кожна річ, має свій зворотний бік, адже вона позначає не лише того, хто ніжиться у ведмежій шкурі, але й мисливця, який цю шкуру здобув. Він уполював ведмедя старим добрим способом із своїми собаками та з холодною зброєю в засніженому лісі. А отже, тут відбувалося ще дещо, без чого цей світ не був би таким, яким він є. Та й яким був би цей світ без вікінгів і варягів, ґотів і вандалів, англів і саксів, франків і алеманів?

У будь-якому разі, тут міститься місцеве або часове занурення в грубе задоволення, якому надають перевагу такі типи, як Тримальхіон[231] або Ґарґантюа. У германців все це набуває ще більшого масштабу, адже безмірність належить до їхньої натури.

Мед і пиво більше придатні для тяжких часів, тоді як вино тут поступається вже за своєю суттю. У Ціммернській хроніці[232] описується візит у замок одного райнського графа, для якого розлити коштовне вино вважається геройським учинком. Якщо гість прокидався з важкою головою, господар уже стояв біля ліжка і збадьорював його за допомогою чималої карафки з вином. Давнє володіння за короткий час пропивалося спадкоємцями.

Як відомо, надмірне пиття горілки винищувало цілі індіанські племена. Під час однієї морської подорожі Крайньою Північчю я щоранку бачив трьох примар, які витріщалися на сніданок: капітан з інженером та першим помічником — бліді, виснажені, кволі після нічних ексцесів. На Шпіцбергені ми причалили в порту, де напередодні роздали місячний раціон міцних алкогольних напоїв. Серед будинків, чиї мешканці довели своє сп’яніння до стану затьмарення, панувала мертва тиша. В цих широтах заборона алкоголю стає актом самозахисту, інстинктом самозбереження.

120

Застільні звичаї на кшталт рога, який по черзі передається по колу, були запозичені з гільдій та цехів, від крамарчуків у бурсах, земляцтв у високих школах. У певні часи та в певних місцях компанійське життя лицарів і ченців, студентів, вагантів і наймитів доходило до страшного здичавіння, бездуховної ненаситності. Відомості про приготування до весіль та інших фестин дають підстави підозрювати, що для вишуканих насолод залишалося небагато місця. Мав місце rage du nombre[233], який нагадує Рабле, у творах якого, наприклад, на сніданок споживали три тисячі шістсот баранів, а після облоги міста вичісували гребенем з волосся гарматні ядра; сам гребінь мав зубці зі слонових бивнів. Загалом ненажерство змальовується в позитивному світлі, щойно його описом займається автор високого класу. Типовим прикладом тут є Фальстаф Шекспіра; навіть пуритани змушені були його любити. Автор обертає на золото те, про що розповідає, принаймні надає блиску фламандського натюрморту.

In natura[234] такі типи мають менш привабливий вигляд, наприклад лицар Ганс фон Швайніхен (нар. 1552), який служив одному збанкрутілому силезькому графу, головним чином дудлячи з ним кухоль за кухлем. Подібно до Фальстафа такі графи були оточені несамовитими спільниками, що особливо характерно для доби бароко.

Гріммельсгаузен у «Симпліциссимусі» змальовує картину жахливої стагнації, до якої призвела Тридцятилітня війна. Від тих часів ми так остаточно й не вичуняли. XVII сторіччя позбавило нас того, що здобули інші країни, огрубило те, що деінде було розмежоване й пом'якшене. Середина постійно перебуває в небезпеці обернутися на тік, на якому молотять збіжжя — не лише своє, але й чуже.

Перехід до планетарного порядку можна впізнати по тому, що переваги й недоліки географічного положення відходять на задній план. Так, Англія втратила якість острова, й може статися, що ми втратимо якість середини.

121

В університетах гробіянізм завжди знаходить собі місце й охоче маскується під академічну свободу. У середньовіччі було неможливо чи принаймні небезпечно перебувати за межами своєї вітчизни поза земляцтвами, які хоч і давали захист, але й примушували до надання певних послуг. Коли лис (студент-неофіт) ставав буршем (бувалим хлопом), то робив усе так само.

Також і серед кадетів та гімназіастів цілком звичним явищем був пеналізм[235]. Викоренити його, принаймні частково, вдалося лише у XVIII сторіччі. Ще перед Першою світовою війною не вхожі до корпорацій вважалися «дикими» — їм приписували таємні вади.