Наближення. Наркотики і сп'яніння

І я ще не згадував тут про лазарет. В одному з них, здається у Валансьєні, гаяти час мені допомагав томик Мопассана. Серед оповідань, об'єднаних у цю збірку, дві історії особливо вирізнялися — по-перше, «Горля», де доволі лячно описано наближення божевілля, а також одне дослідження про сп'яніння від ефіру, яке стало для мене приводом замислитися. Я не маю цього оповідання під рукою, але пригадую, що Мопассан змальовує вплив такого сп'яніння як акустичне одкровення. Він описує своє підслуховування внутрішнім вухом розмови двох співбесідників. Це підслуховування годі відділити від діяльної співучасті слухача, який перебирає на себе то першу, то другу роль і таким чином розділяється на двох співбесідників. Мовець починає чути самого себе й дивується з власної внутрішньої діалектики. Це нагадує «автоматичне письмо». Щойно один голос висловив свої аргументи, як другий голос викладає контраргументи. Вони переконливіші. Потім знову повертається перший голос і заглиблюється ще більше. І все це виражається не в словах, а звучить як жебоніння струмка, що протікає поруч. І також не в реченнях — а скоріш як дует, який долинає із сутінків саду у сновидіння людини, яка спить. Усе розумніше й розумніше, а при цьому глибше й глибше; глибокі причини набувають переконливості і врешті сягають ґрунту. Це той ґрунт, на якому жодна ґрунтовна причина вже не важить. Синтез розчиняється.

Ось як я оцінив би сьогодні цей спуск у колодязь пізнання. Тоді я просто віддався йому з пристрастю, з якою кидаються здійснити сміливий виверт або стрибок, з яким чутлива, прудка істота, хорт або арабський скакун, перестрибує через перешкоду. Боки дрижать, ніздрі тремтять від збудження. Такі «заряджені» типи зустрічаються час від часу, особливо серед аристократів; цей біг — часто яскравий, але короткий.

Мопассан був сензитивним, ймовірно, навіть надсензитивним у сенсі Райхенбаха. Це пояснює його успіх та його падіння. Серед німців він цінується вище, ніж серед своїх співвітчизників; можливо, його ефекти діють там як надто самозрозумілі, надто природні. Багато років тому я розмовляв про це з Фрідріхом Зібурґом[254], який поділяв мою пристрасть до цього автора, а потім не так давно з Жульєном Ґраком[255], який на це поблажливо посміхався.

125

Тоді у Валенсьєнні читання виявилося для мене особливо благотворним. Погода й настрій були сірими. Головний лікар, здається, мав не надто багату фантазію, інакше мусив би розпорядитися, щоб тоді, коли виносять зі шпиталю померлого, барабанний бій не долинав до пацієнтів. Оскільки лазарет був великий і помирало багато, кожен день барабанний бій не вщухав аж до обіду.

Наша палата була маленькою. В ній уміщалося чотири ліжка; посередині стояв стіл, за яким Йохен фон Штюльпнаґель грав у скат з іншими пораненими. Вони переривалися лише під час обходу та прийому їжі. Один із поранених мав проблеми з сечовим міхуром; щокілька годин приходила медсестра і вставляла йому катетер. Потім вона виходила з ним із палати, він мав спробувати відлити, при цьому вона підбадьорливо насвистувала, як то робить кучер до своїх коней.

О тій порі сильно дощило, неподалік був канал, і буксирувальною доріжкою, прокладеною паралельно до нього, я ходив дихати чистим повітрям. Поки настрій залишався меланхолійним, ще можна було триматися; але часом він ставав депресивним. Коли я озираюся на цей час, мене дивує, що я знову і знову набирав бадьорості й не загибів у одній із цих безрадісних лагун.

Якісь деталі мого тамтешнього перебування я міг би віднайти у своїх щоденниках, але мені здається приємнішим, щоб цей час перемішався з перебуванням в інших лазаретах. Що таке гарячка, годі виміряти температурною кривою. Мені здається, що у мене точніша пам'ять на книжки та їхній зміст, ніж на факти щоденного життя, навіть у рамках власної біографії. Факти більшою або меншою мірою випадкові. Вони поступово відкладаються як мушлі та водорості, що вкривають підводну статую Христа[256] в Ґенуезькій затоці. Час від часу водолази мусять пірнати на глибину, аби вивільнити від них статую. Те саме вимагають і від автора; більшою чи меншою мірою вивільнений від випадковості світ.

126

Поводження з ефіром не було для мене чимось новим відтоді, як батько подарував мені «Друга жуків[257]». Летка, вогненебезпечна речовина належить до спорядження ентомолога. Ефір діє як смертельний наркоз, але, здається, діє доволі приємно. Такий висновок можна зробити з того, що маленькі тільця залишаються розкутими, а кінцівки — гнучкими, а не задубілими, як після смерті від випарів ціанистого калію.

Те, що ця речовина може чинити таку дію, як її описує Мопассан, було для мене новим. Ефір є втіленням вогненної свободи, майже відсутності субстанції. Можливо, те сп'яніння, яке викликає названий на честь нього еліксир, є легшим і духовнішим, ніж вульгарне сп'яніння від алкоголю. Принагідно це варто було випробувати. Мопассан підкинув мені хорошу ідею.