Наближення. Наркотики і сп'яніння

Коли 1918 року я провів кілька днів у Ганновері, одужуючи від поранення, мені здалося, що така нагода з'явилася. До речі, щодо поранень, то вони також поступово зливаються в пам'яті, як невдачі, які з часом годі вже відрізнити одна від одної. Хай там як, але з часом поранення ставали важчими, так ніби невидимий стрілець намагався вцілити в серце. Він почав з ніг, черкнув голову, а потім влучив у груди — щоразу дедалі серйозніше.

Я ще мав легку пов'язку, напівприховану шапкою, проте пішов до лазарету, аби мені видали довідку, що я вже здоровий; відчувалося, що справа «доходить до тріаріїв[258]». Те, що війна може бути програною, мені ще не спадало на думку; такого я не міг прийняти.

На горішньому поверсі лазарету працювала комісія — лікар, офіцер, писар та персонал, що заходив і виходив. Хворі й поранені, більшість із яких уже одужала, запрошувалися до кімнати й заходили туди малими групами. У почекальні серед інших сидів Кольсгорн, у якого було те саме, що і в мене: дотичне поранення голови згори праворуч. Знак Зодіаку Овен — сильний, але інтелектуально слабкий. Усі ці овечі й цапині риси проявляються ще в дитинстві. Він не хотів повертатися до свого полку, оскільки мав там неприємності. В любовних справах він забував про час. Так, неподалік від Туркуена[259] він зачинився на три дні з однією дівицею «фламандської крові», навіть не здогадуючись, що ми вже давно знову вирушили в похід. Це ще зійшло йому з рук; але в потязі він знову знайшов якусь дівчину, перукарку з Ліндена[260]; вона зараз чекала на нього внизу під брамою.

До кімнати нас запросили разом; Кольсгорн був у черзі переді мною й тепер почав розповідати про свої проблеми зі здоров'ям. У нього були головні болі, він не міг високо підняти одну руку.

— З якого боку? — запитав штабний лікар, розглядаючи його медичну картку.

— Праворуч, там, де мене поранило.

— Ну, скоро це минеться — ось побачите. Відпочиньте ще два тижні, а тоді зможете голими руками корчувати дерева.

Мені він також хотів прописати відпочинок, але подумки я вже був майже в дорозі. Це був лікар Штернгайм, штабний лікар резерву, відомий як добрий педіатр. У нас він також був домашнім лікарем, у прямому сенсі, адже ми жили в тому самому будинку: Бедекерштрасе — ріг Ведекіндштрасе. Моя мати його дуже цінувала; він лікував нас ще від кору. Як педіатр, резервіст та інтеліґентний єврей він був тут не на своєму місці; він не надто прискіпувався. Особливої суворості від нього й не вимагали. Адже він був лише на підміні.

Ми спустилися затоптаними сходами; пахло прісним супом та карболкою. Внизу я попрощався з Кольсгорном, який їхав зі своєю перукаркою до Ліндена. Я дивився їм услід; він узяв її попід руку, що військовим навіть із дружинами не дозволялося. Очевидно, йому трапилася вдала партія. Загалом він мав хист до швидких та частих зв'язків. У наступні роки я ще частіше зустрічав його в місті, щоразу вже після півночі — він самотньо кудись крокував, але звідки й куди ішов, він не казав.

Я ще сходив до Лицарського замку[261], який розташовувався неподалік. Був ранок, я навідав Вальтера, який виношував плани самогубства. Можливо, невипадково саме тоді у мене виникла ідея, що я міг би провести експеримент з ефіром.

127

Як таке спало мені на думку? Чи було це з допитливості, з нудьги чи просто зопалу? Мені здається, що я був цілком задоволений своїм становищем — принаймні значно задоволенішим, ніж сьогодні, коли про це згадую.

Вулиці й площі міста, куди прибував і звідки відбував потік поранених, обдерлися, як заношений одяг. На початку війни тут юрмилися люди, як рій бджіл перед вуликом. Але тепер усе добігало кінця; рештки рою поверталися виснажені польотом та ще й без нектару. Сила обернулася в піну.

Усе це здається мені сьогодні сірим і неприємним, так само як видається дивним, що під час війни на виснаження я зберігав добрий гумор. Але ж юність має інший календар, живе власними силами. На вечір у мене було побачення з однієї медсестрою — це було того варте, адже тоді я відчував свою присутність. Вона прийшла на узлісся в смугастому халаті: «В такому вигляді я можу прийти лише тоді, коли зайшло сонце». Отже, вона знала, що її чекає; але час нічого не міг нам зробити. І тут прізвище, навіть ім'я забуто — саме такий спогад стає справді сильним, справді пронизливим.

128