Наближення. Наркотики і сп'яніння

Часом наші чесноти грають проти нас, а наші вади дають нам додаткові очки. Брак зосередженості дав мені можливість легко відбутися. Все ще під дією ефіру мене тягло до палацу Ґеорґа[270]. Господар зарезервував для нервових пацієнтів окремий столик, за яким майже кожен мав на голові пов'язку. Якоїсь незвичайної поведінки там особливо не спостерігалося. Цобелю влучило прямісінько в лоба, ще й таким чином, що куля, не завдавши шкоди, пройшла між двома півкулями мозку. Щастя в нещасті, великий виграш у зловісній лотереї. Натомість Мундт утратив головне й тепер мусив вчитися називати числа й лічити, як маленька дитина. Старий камерунець із невеликим шрамом на верхній губі перебував на початковій стадії надмірної ейфорії. Ми називали його «Онґлаубліх[271]», оскільки це було його улюблене слівце. У проміжках між екскурсами про те, як би розвивалися події на Марні, якби він був на місці Генша[272], він вставляв реальні спогади переважно про час, проведений у німецьких колоніальних силах.

— Коли я чув, як хлопчина б'є в барабан, то брав свою гвинтівку й виходив у піжамі зі свого шатра.

Він розповідав, як одного разу на галявині у місячному світлі зіткнувся один на один із горилою, білі зуби якої світилися в напівтемряві. Він вистрілив у неї, навіть не почувши пострілу, — все було як уві сні.

— Потім за спиною я почув шепіт: «cartrige, cartrige[273]», — моя дівчина з племені хауса тицяла мені в руки обойму з патронами. Вона вийшла слідом за мною, тоді як у хлопців були повні штани від страху.

Він застряг у своєму маразмі серед хороших та добре приперчених історій, ніби уламок кораблетрощі, який повернувся з тропіків, і був справжнім ходячим скарбом для Шейха, який допитувався в нього про різні еротичні пригоди. Він часто розповідав про дівчину племені хауса, яка походила з камерунського плоскогір'я й була світлошкірою. І хоча він поводився з нею як із власним песиком, що сидить на килимочку перед його ліжком, очевидно, все-таки відчував до неї прив'язаність.

Одне слово, в цьому гурті я не надто привертав увагу. Окрім того в мене було трохи ясніше в голові, я почувався проникливішим, ніж зазвичай, випив трохи більше, але ще досі не був у тому стані, який настає після хорошого сніданку. Ось таким збадьореним я пішов увечері на рандеву.

132

І справді, пророцтво майора справдилося: ситуація стала катастрофічною. Коли посеред катастроф усе стає катастрофічним, хвилі перехлюпують, й починають поширюватися нові норми. Так було й тут. Командувач невдовзі зник за не надто почесних обставин. А з ним і майор. Їхні місця зайняли нові люди: так, місце майора посів такий собі Кляйст, для якого катастрофа настала двадцять п’ять років пізніше на південному фланзі Східного фронту. Я знову зустрів його у Ворошиловську[274].

Що ж стосується зустрічі на вулиці Фрідріхсвал, то Фредерік[275] сказав би про мене в тій ситуації так: «скаче на чалому коні[276]». Мій співрозмовник також зразу це відчув, проте поставив не зовсім точний діагноз. Якби я «добре поснідав», то він помітив би одразу. Такі речі трапляються, наприклад, під час днів народження. Те, що я проходив повз нього «слідами Мопассана», залишилося поза його уявою.

Нічні метелики привиджаються в гущавині явищ, у затінку яких снить пантера.

133

Ось і все про ефір. Після наркозу прийшла смута просвітлених веселощів. Таке сп'яніння заводить у глибоку криницю, все відбувається подібним способом (хоча й не зовсім таким самим), як це описує Мопассан. У мене виникла асоціація зі звучанням оркестру, який узяв високу ноту, а його мотив підхоплює другий оркестр, що звучить ніби відгомін, який модулює та видозмінює. І це відлуння дзеркально підхоплюється й поглиблюється. Після короткої паузи знову звучить перший оркестр. Спершу обидва оркестри були на чималій відстані один від одного й поступово наближалися, тимчасом як інструментів ставало все менше. Незадовго до запаморочення образ і його віддзеркалення ставали ідентичними та з довгохвильовим шемранням зливалися воєдино. Я чув ціле плетиво. У струнах, які більше не вібрують, звук відступає назад. Тон притишується, стає надто низьким для слуху.

Тобто перед нами була ніби гегелівська синтеза, гармонійно зредукована й доступна для будь-якого інтелекту. Спрощена до ритмічних вузлів. Таким чином, стає очевидним: йдеться не так про те, чому щось стає зрозумілим, як про саму необхідність, функцію розуміння загалом.

Тож мислителю, який не оперує всередині цієї заданої наперед необхідності, не вдасться вказати, що саме має бути пізнаним. Якщо в чиїйсь системі не звучатиме harmonia mundi[277], той говоритиме повз вуха слухача. Цьому звучанню треба вторити. Що, своєю чергою, пояснює вплив систем на маси, для яких вони інтелектуально залишаються недоступними. Вони чинять вплив не лише через коментарі, але й безпосередньо.

134