Наближення. Наркотики і сп'яніння

Лаукгард любив непристойності; вони були головною його розвагою. Він також постійно полював за новими словечками й виразами. Зокрема, він пишався тим, що зібрав багату колекцію непристойностей, але скидається на те, що цю його працю було втрачено, хоча, можливо, колись вона таки знайдеться, подібно до «Ста двадцяти днів Содому» маркіза де Сада. Зараз для цього був би доволі сприятливий час.

При цьому Лаукгарду годі відмовити в інтелекті; він володів новими й давніми мовами, був начитаним у класичній та сучасній літературі, добре знав Біблію. Його висновки завжди були влучними. Стічні води історії та суспільства залишались би в стагнації та були б недослідженими, як болота в Caput Nili[245], якби в них не заглиблювалися такі голови як Лаукгардт. Тут варто також назвати й Ройтера з його «Шельмуфським[246]».

Масні жарти особливо пишно квітнуть у вузькому, затхлому повітрі несвободи. Люди пиячать, влаштовують бійки та говорять усілякі непристойності, оскільки кращого годі тут чекати. Скільки енергії марнується на різні жарти, можна уявити собі за зразками з непристойних антологій на кшталт «Господині на річці Лан[247]».

Тут ми торкаємося засадничої різниці в порівнянні з класичними ледарями у ведмежих шкурах; у цьому плані вони дотримувалися правил пристойності. Вже Таціт вихваляв за це германців[248]. Головне, що в них не було якихось неписаних правил. Вони пили й фехтували, коли їм заманеться; власне, це було майже постійно. Обмеження сподвигнуло б їх радше до протилежного.

Коли ми запитуємо, чому сьогодні свобода більше не є в певному сенсі загальною свободою, то спершу звертаємо увагу на простір. Але вже тоді простору могло бракувати. Доводилося усамітнюватися в лісі, щоб знайти там свободу. І такий «ліс свободи» існує ще й досі, навіть посеред світових метрополій.

Важливішою є інша передумова свободи: тоді не було страху перед смертю. А це змінює світ. Раніше було багато простору й мало страху. Сьогодні все менше простору і все більше страху. Все це нічим не змінює свободи, яка досі залишається так само близькою й доступною. Монтерлан[249] про це гарно сказав:

«La liberté existe toujours. Il suffit d'en payer le prix[250]».

Той, хто жадає свободи задурно, виказує те, що він її не заслуговує.

123

«Пиво й вино» — цей огляд трохи вийшов із берегів і далеко нас завів. Ключова різниця між ними полягає в тому, що пиво є напоєм дещо незграбнішим, але ця різниця стирається, якщо спуститися до відкритого погреба.

Шляхетна природа вина не надто пасує до пиття з примусу. Проте більше рабів було у винних країнах. Але все це належить ще до переддвір'їв. Коли наростали хвилі святкування, танули й відмінності. Раби ставали господарями під час Луперкалій[251].

Ми наближаємося до свободи — відчуваємо звільнення, насолоджуємося ним під час святкування. Те, що в сп'янінні криється свобода не лише для закоханих, але й для жебраків та вбивць, показав у своєму циклі Бодлер.

Вивільняє зовсім не забуття. Тут радше забуття провіщає наближення свободи. Стареча забудькуватість показує, що єство починає «відступати зі світу явищ». Багато речей стають неважливими. І хоча сп'яніння — то лише алегорія, проте в часі воно звільняє від сутої події, від зміни фактів.

Me voilà libre et solitaire!
Je serai ce soir ivre-mort;
Alors, sans peur et sans remord,
Je me coucherai sur la terre

[252].

Алегорії залишаються. Навіть Гельдерлін якось казав: «Прожив, як боги, я раз один» — й не більше.

Слідами Мопассана

124

Нудьгуючи в окопах, я разом зі своїми товаришами часом розважався тим, що розбирав нерозірвані боєприпаси, які валялися на землі. Я облишив це заняття тільки тоді, коли зазнав невдачі з невибухлою гранатою від англійського гранатомета. Крихітний капсуль із гримучою ртуттю вибухнув сильніше, ніж я припускав. І хоча я правильно визначив його за формою, тобто як капсуль-запальник, але недооцінив його вміст. Мені ще пощастило, що я поплатився за це тільки подушечкою великого пальця. Щось подібне сталося зі мною, коли через кілька років я спробував дрібку гашишу.

Деякі інші інциденти я хотів би тут опустити. Одне слово, під час війни багато читають, або принаймні така можливість є у тих, хто надає перевагу книжкам перед картярською грою чи безкінечними балачками. Видовищна частина війни, яка відіграє головну роль у повідомленнях, є крихітною порівняно зі своїми сірими смугами — нудьгою й чеканням. Місяцями чекаєш на те, що має відбутися — в бліндажі, бункері, перебуваючи в запасі чи в резерві, розквартированим, сидячи на телефоні. Для читання вигідно бути оберєфрейтором або ще краще гауптманом, головне — бути на вахті. На Західному валу[253] я мусив не спати по пів ночі, хоча й не приходило жодного повідомлення. Але у мене було добре товариство: весь Толстой.