Наближення. Наркотики і сп'яніння

І ще дещо справило на мене в ті роки неабияке враження: перша літературна бесіда. Власне, тут не обов'язково доторкнутися до світу книжок у вузькому сенсі слова, достатньо зустріти людину, «яка має про це власну думку». Потім настає фаза усамітнення з багатогодинними прогулянками вдвох та дискусіями до глибокої ночі. І якщо простежити історію злочинів, то вона часто повертається до такої розмови, з якої виводять корінь змовництва. Не меншою мірою все це стосується й доброго впливу: якби Раскольніков замість того, щоб провадити розмови із самим собою, відкрився Разуміхіну, то до злочину справа б не дійшла.

У Бодо поєднувалося те і те: він захоплював як у товаристві, так і за довірливою розмовою. Щасливий випадок, який повторювався в моєму житті та супроводжував у перехідні часи, які ставали все довшими і які все важче було пережити.

Коли я переїхав до Берліна, тобто доволі рано, ми загубили один одного з очей і зустрілися знову лише одного разу, а саме під час однієї з «ґеорґіївських зустрічей[296]» у Парижі. Аби знову згадати його, я дістав папку з його листами.

Здається, що легка рука, яка вела його по життю, не зрадила навіть під час лихих переходів, через які мало хто пройшов цілим і неушкодженим, — навіть під час останнього переходу доля не відвернулася від нього.

143

В окреслених тут характерів не бракувало труднощів — вони неминучі. Проте і в цьому їм пощастило.

Зі зникненням станового світу та його цінностей після Першої світової війни тут, як і в усіх інших сферах, також відбулися зміни. Там, де після суцільного знищення ще щось залишалося, невдовзі все ставало абсурдним, комічним або просто нудним. Так було з двоборством, мензурою, словом честі, поцілунком руки, придворними звичаями та лицарськими чеснотами. Можливо, тут чи там ще збереглося щось на кшталт маєтку Екебю[297]. Адже в таких місцях ще були умови для гри в її шляхетному вигляді.

Азартна гра, певна річ, ніколи не зникне; але форми її змінюються. Вони набувають ритмів та автоматизмів світу роботи. В одному з описів Лас-Веґаса (див. Вольфе: «Карамельного кольору покроплене мандариново-червоним немовля обтічної форми», 1968) знаходжу це місце під назвою «Версаль масової демократії» — надзвичайно добре порівняння. Проміжною ланкою тут можна вважати Монте-Карло, що зазнало розквіту в XIX сторіччі й водночас утратило свою чарівність. До речі, в самій рулетці вже можна бачити перехід до автоматизму — порівняно з костями чи картярською грою.

144

Тут напрошується обмеження, яке заторкує відношення стилю й мотиву. Мотив може сягати глибше й бути менш залежним від часу, ніж загальний дух епохи та її стиль. Мотиви не лише постійні й повторювані (лейтмотиви), вони також можуть бути схоплені особливо вдало, особливо правильно. Наприклад, «щастя й нещастя» у вигляді рулетки.

Якщо це вдається, мотиви ущільнюють до простих, розмовних моделей, як тут — колесо й куля, червоні й чорні поля, парні й непарні цифри, нуль, який приносить користь лише банку. Давня ідея колеса фортуни втілилася тут у досконалій формі.

Сьогодні Монте-Карло набув музейного характеру, а казино, як і у всьому світі, розраховані на те, щоб ловити пішаків, стали так само зайвими, як і кордони, біля яких вони споруджені. Азартна гра набула інших форм, вона послуговується іншими засобами, вона створює індустрії та монополії в межах світу автоматів.

145

У Ганновері для гри в різні часи був доволі плідний ґрунт. І так було здавна — принаймні відтоді, як у Нижній Саксонії почали тримати й шанувати коня. До смерті Відукінда[298] коней тут не лише шанували, але й прославляли. Вóда[299] спершу зображали у вигляді коня. Як і деякі інші істоти, з часом кінь перейшов із тотема в герб — один із переходів, з яких починається всихання. В Ганноверському королівстві кінь був зображений на печатках і поштових марках. Король Ернст Авґуст на коні встояв перед Ганноверським вокзалом не лише 1866 року[300], але й під час вогняної бурі великого бомбардування[301].

Щоразу, коли я виходив з головного порталу вокзалу, його скульптура була для мене ніби розрадою. І цю втіху викликав кінь, а не вершник; це не легітимізаційне відчуття, а відчуття свого племені. Вельфи тут так само є прийшлими, як і Гогенцоллери у Марку[302].

146

І навіть коли королівство перетворилося на прусську провінцію Ганновер, кінь усе ще відігравав там велику роль; військо мало в місті свою школу верхової їзди, яка збереглася й за часів республіки. І все це було невипадково; з плином історії та зміною форм правління місця зберігають свою власну силу. Те, що з епохою коней та вершників було покінчено, тут також важко було не помітити.