Наближення. Наркотики і сп'яніння

Годі уявити, що сама тільки сила спогаду, ніби настирливий дух померлого, змушує повертатися нас до таких місць. Вони самі собою мають бути наділені щільною субстанцією, бо як інакше пояснити той факт, що я знову й знов повертаюся до квартири в передмісті Берліна, про яку знаю тільки те, що хотів орендувати в ній одну кімнату, але та вже була здана? Очевидно, навіть серед білого дня, попри всі наші справи, ми пересуваємося у сновидному світі, який розставляє інші акценти, хоча ми їх майже не помічаємо. Коли стається щось значне, то виникає враження, ніби воно стало реальністю, вийшовши з цього сновидного шару.

Я роззираюся у знайомих приміщеннях; тут віддавна зупинялися нижчі чини з розташованого неподалік гарнізонного батальйону. Меблі мінялися доволі рідко; вони були дешеві й безособові, і так уже добрих п'ятдесят років.

Надто багато книжок — так вважали майже всі, хто навідувався сюди до мене. Над канапою я повісив на гаках книжкову поличку; одного дня вона звалилася — ото був сюрприз, коли я повернувся додому. Англійська історія Г'юма[289] була заважка; пізніше я подарував її Валеріу Марку[290]. Є одна книжка про смерть бібліофіла, де головну роль відіграє саме такий випадок із поличкою разом із падінням з драбини. Поняття «бути розчавленим книжками» стає тут цілком наочним. Дотепер я відчуваю цю загрозу, коли роззираюся у власному домі.

Мені було необхідно виїхати з цього будинку й переселитися деінде; тут мені більше не подобалося. Підійматися на декілька поверхів вище чи опускатися нижче мені ніколи не було особливо складно; і хоча суспільство слід сприймати всерйоз, але також і не надто серйозно. З іноземним легіоном я одразу опустився аж до підвалу; а що стосується basse-pègre[291], то лише в штрафному батальйоні та в Каєнні[292] було добірніше товариство.

І те, що у пруссаків я все-таки одержав якусь посаду, варте тим більшої уваги, що в моїх паперах було вказано про перебування в іноземному легіоні. Тож вони були доволі люб'язні, адже, як я з часом довідався від Бенуа[293], легіонер вважався особою підозрілою й перебував під наглядом. Значно пізніше в твердині паризьких секретних служб під час окупації я прослухав доповідь одного функціонера про попередню реєстрацію в картотеці підозрілих елементів — поряд із червоними іспанцями та російськими емігрантами називали також легіонерів. Порівняно з євреями та комуністами то була дрібнота, на якій спеціалізувалася ця банда на авеню Фош[294], але правдою є також те, що від того, хто був у легіоні, чекали чого завгодно.

А проте ексцеси рідко трапляються на порожньому місці. Зазвичай вони вказують на те, що існуючі відносини є незадовільними, вони мають ту перевагу, що раптово закінчуються й не відкладаються надовго.

Білі ночі

142

Тієї миті, коли у своїй оповіді я хотів переключитися на Схід, натрапляю на прогалину, яку ледь не проминув: йдеться про кокаїн. Мені важить не складання каталога наркотиків — цю справу я лишу для фахівців — а окреслення станів, які вони викликають та які варто очікувати.

При згадці про кокаїн мені на думку спадає Бодо, мій одноліток, з яким я познайомився після Першої світової війни і яким я свого часу захоплювався.

Тип, що приваблював нас на шкільній лаві, а потім у двадцяті роки, належав до загальних улюбленців; таких можна зустріти скрізь, де люди збираються задля роботи чи задоволення. Такий завжди перебуває в центрі уваги: фізично та фізіогномічно приємний та ще й кмітливий хлопець, з яким кожен хотів би дружити. Добрий гімнаст, танцюрист, фехтувальник, вершник, водій, а також чудовий оратор, мастак на всі руки. Він був добре вихованим, але без надмірностей; ще з ранніх років все йому легко вдавалося. В університетах такий одержує місце асистента, а у війську — пост ад'ютанта. Товариші обирають його старостою групи. Його визнають, а проте тут треба дочекатися переходу до справжнього авторитету. Бо там можуть критися розчарування, подібні до тих, які приходять з ламанням голосу. Цей типаж є трохи легковажнішим і делікатнішим; я звертаю увагу на те, що особливо часто перетинався з такими людьми серед пілотів. Я мав схильність до цього, певну елементарну спорідненість з повітряними знаками. Пригадую Удета[295], про якого за сніданком я чув, що «на задниці летіти краще, ніж на голові», з чим я цілком міг погодитися. Так виглядало, ніби він мав досягнення і як повітряний акробат. Його доля — типова; політика принесла самі лише труднощі.