Наближення. Наркотики і сп'яніння

Усі ці поїздки почалися року Божого 1925-го, тоді мати супроводжувала мене аж до Неаполя. Відтоді серед римських церков мені особливо припала до душі Санта-Марія-Маджоре; там ми були разом у той час, коли компанію нам склав кардинал. Через високі віконця косе проміння сонця падало на мозаїки; у сповідальницях сиділи священники, які часом торкалися вірянина лозиною — перед нами була дуже давня картина. До речі, від матері я чув вимовлене слово «Марія» лише одного разу, в незнайомій мені молитві, коли помер мій молодший брат Фелікс. То було відголоском її раннього дитинства, адже ще маленькою дівчинкою вона протестувала, коли дідусь із бабусею тягли її за собою з одної церкви до наступної. Тоді вона читала Ібсена, а якось разом із братом заговорила із самим письменником, коли той сидів на сонечку в кафе Луїтпольд[376]. Бунтівні жінки цього покоління були їй до душі; у своїх пізніх роках вона охоче читала «Мемуари соціалістки» Лілі Браун[377] та щоденник Ревентло[378]. Коли вона почула, що одна з перших суфражисток, здається, леді Панкгерст[379], знищила в Британському музеї котрийсь із шедеврів, то для неї це була радісна звістка. Існувала фотографія цієї пані, на якій її виводив попід руки полісмен; вона була вбрана у спідницю, що сягала аж до землі.

Час від часу приїздила мюнхенська бабуся, переважно для молитов за дітей. Вона молилася майже безперервно; мені вона запам'яталась як маленька сіра постать, яка беззвучно ворушить губами. Те, що мати вийшла заміж за єретика, ясна річ, було нещастям, можливо, навіть катастрофою для неї. Мені дозволяли ходити з бабусею на ринок, де вона, після того як довго обстежувала всі ряди, купувала якнайдешевше, торгуючись за кожен пфеніг. При цьому вона запровадила трапези, які раніше були нам невідомі, наприклад, другий сніданок об одинадцятій годині. Ця скромна заможність була властивою для мюнхенської дрібної та найдрібнішої буржуазії; вона населяла водночас багате й дешеве місто, якому й так не бракувало контрастів. Тут почувалися у себе вдома «діти всього світу й також усі набожні[380]».

Подорож, про яку тут іде мова, була короткою; вона вела із Саксонії до Ганновера, де ми обоє мали справи — я, очевидно, повертався з відпустки, а мати хотіла вирішити питання, пов'язані з переїздом. Отже, це відбувалося десь на початку двадцятих років. Політичне життя було неспокійним; дорогою ми застали страйк залізничників.

Батько довіз нас до потяга; він мав, як майже завжди вранці, чудовий настрій, ранковий дух. У ранню годину його було чути на сходах, але в ролі не Зарастро, а Папаґено[381], що відповідало його голосу та настрою. Він співав або насвистував, коли спускався донизу; підіймаючись нагору, він долав сходинки стрибками. Ось уже й з безгрошів'ям він покінчив. Інфляція зачепила його, ніби хвиля, під яку краще підпірнути ще до того, як вона досягла свого найвищого злету.

У нас було кілька годин на пересадку в Ляйпциґу — достатньо часу для того, щоб спокійно пообідати й потім походити містом. І хоча подорожчання якраз тільки почалося, але раціонування товарів зазнало певного послаблення; я роблю такий висновок з того, що тоді в ресторані велетенського вокзалу меню було з вибором страв. У меншій залі вибір був майже розкішний. Вона розташовувалася на пів поверху вище, як у більшості великих вокзалів, які, вочевидь, були споруджені за однаковим проектом. Тож ми піднялися трохи вище й сіли за один із невеликих столиків; офіціант поклав перед нами меню.

— Ось поглянь, — сказав я після того, як вивчив увесь перелік страв, — тут є щось таке, що мене вже давно цікавило.

— Напевне, знову щось особливе. Як називається страва?

— Коропи по-польському.

— Сподіваюся, що всі твої бажання можна так само легко задовольнити. Ну, тоді замов собі їх в офіціанта, а то вони ще присняться тобі сьогодні вночі.

Я так і зробив, але тільки заради того, щоб дізнатися, що в подібних насолодах головну роль відіграє фантазія. Недаремно в меню для тих самих страв постійно вигадують щораз нові, звабливі назви. У мене створилося враження, що прісноводні риби, зокрема й знамениті форелі, більше подобалися мені на рибальському гачку, ніж у тарілці, — за винятком тих, які хоч і зловили в річках, але, подібно до лосося й вугря, піднялися в річки з моря. Риби, які мрійливо дрімають собі у ставках чи застояних водах, не розвивають жодних м'язів.