Наближення. Наркотики і сп'яніння

Зайвий інвентар, якщо не був знищений, опинився на складському горищі. Там раніше зберігалися лікарські трави. Від них не залишилось і сліду, оскільки рослини вже давно вилучили з аптек, а разом з ними й чудових ботаніків на кшталт Паркінсона (автора «Paradisus Terrestris[392]», Лондон, 1629). Сьогодні більше не прописують листя, квіти, коріння або кору, а тільки біологічно активні речовини.

Уже давно на горище виставляють лише різний мотлох. Я люблю перебирати такі речі й вибирати собі щось таке, що мені сподобалося. І хоча старі, барвисті від корозії чотирикутні склянки позникали, та ось такі порцелянові посудини ще не набули музейного статусу. На горищі їх було не менше сотні, очевидно, колись давно їх списали одним махом. Я вибрав собі декілька з більш-менш химерними назвами. Цей порцеляновий гарнітур був виготовлений десь шістдесят років тому, а через тридцять чи сорок років його списали. У горщечках зберігалися різні мазі, але аптекарі все рідше послуговувалися лопаткою, аби звідти щось діставати. Подібно до ступки й терезів, усі ці предмети поступово вийшли з ужитку.

Окрім того випалені на посудинах назви почасти позначали речовини, яких уже не вживали і які більше не з'являлися у рецептах. Наприклад, Extractum Cannabis в європейських аптеках був рідкісним гостем, тоді як на Сході ще досі вважається лікувальним. Цей екстракт добувають, скручуючи листя коноплі на килимках у трубочку й віддряпуючи з них залишки, або ж коли чоловіки ходять по полю розквітлої коноплі у шкіряних фартухах, на який налипають смолисті виділення рослин. У нас конопляні піґулки й настоянки вважалися дієвим засобом проти безсоння, меланхолії й депресії; разом із опієм їх вживали як психотропні засоби.

У кожній аптеці був свій «гном», своєрідний фактотум, який працював кур'єром та виконував окрім, того різну грубу роботу. Очевидно, саме він свого часу перетяг нагору всі ці посудини й не став себе обтяжувати тим, щоб попередньо їх вимити. Вміст посудин із часом висох, як у камері з муміями, закам’янів, став кристалічним. Деякі речовини навдивовижу довго зберігали свою консистенцію, серед них і екстракт коноплі. Денце покривав шар смоли, забарвлений у темно-зелений пляшковий колір — як то й вказано в посібниках, згідно з якими речовина з часом має забарвитися у сірий колір та послабити свою дію.

Хай там як, а невеличка доза навряд чи могла зашкодити; якісь сліди речовини мали б ще залишатися в цій пасті. Зі мною стався типовий випадок перевищення компетенції, оскільки я прихопив не лише посудину, але й її вміст. Мій батько точно не схвалив би такого, але я мав від нього ще й інші таємниці.

Для мого батька сп'яніння було неприємним. Як може в одній голові поєднатися пристрасть до музики Моцарта і раціональний погляд на довкілля та його проблеми? Як це поєднується з гострим, ба навіть проникливим інтелектом? Я часто ставив собі таке запитання. У всякому разі, спільний знаменник лежить тут доволі глибоко. Все це свідчило на користь Моцарта, але й також на користь батька. Радісним я бачив його всього два чи три рази, і то це було майже непомітно. Він запалював сигарету й робив декілька затяжок. Йому подобалися складні проблеми, але, як і в шахах, вони мусили мати розв'язок. Проникнення ірраціональних елементів та ідей лякало його. Ексцеси були йому огидні, як загалом усе непередбачуване. З великої маси він вибирав лише одну математичну деталь, аби нею задовольнитися: так, з усіх операцій Першої світової війни, які здавалися йому надто заплутаними, він обрав лише Ютландську битву[393]. Як і всі аптекарі, він мав неприємний досвід з морфіністами. Про таке ми з ним не розмовляли.

Отже, та паста, як я вже казав, була темно-зеленого кольору, схожого на колір ялинових гілок у засніженому лісі. У мене не було при собі ні лопаточки, ні ножа, тож я взяв зубну щітку й устромив у цю масу її целулоїдну ручку, що була прозоро-рожевого кольору, як дитячий смоктунець. На ручці залишилася дещиця смоли, це була в'язка субстанція, яку я згриз зубами. Можливо, цю посудину занесли на горище не так давно, як я спершу гадав.

Тепер я зміг змінити свій стан, я ніби піднісся над підлогою. Протягом дня мені часто здавалося, ніби я ступаю по битому склу: все було сірим, гострим, сповненим дисонансів. Але весь час зберігалася надія, що до цього ще щось додасться, замкнеться коло, все переплавиться воєдино — і не так через напруження, як через споглядання. Прикладом тут послужило читання.