Наближення. Наркотики і сп'яніння

Мати з полегшенням зітхнула; вона просто не вірила своїм очам. Нездужання розтануло, як сновидіння, значення якого стає зрозумілим тільки після пробудження. Лікар також був задоволений; випадок завдав йому менше клопоту, ніж він спершу припускав. Він з ним небагато морочився.

До того ж у кімнаті були сторонні, які зазирали просто з цікавості — витріщаки, які долучилися до загального пожвавлення. Навіть той чоловік, який прийняв загрозливу позу, також був тут, огрядний коротун у сорочці. Він промовив до матері: «Нічого дивного, що в людини розгулялися нерви — за таких обставин».

Усе складалося добре; я бачив лише привітні обличчя серед гурту людей, які несамохіть зібралися в похмурій кімнаті, а тепер знову розходились. Я почувався щасливим; щось таке має бути всередині нас, що безпосередньо впливає на наш настрій, який стає відлунням, віддзеркаленням. Це справедливо за добрих і за лихих обставин, на вершинах і в низинах життєвої хвилі — й тільки на матір завжди можна покластися.

195

На Різдво та Новий рік я завжди намагався поїхати додому, якщо була хоч якась можливість. Увечері напередодні Нового року головною стравою був короп, як то прийнято в багатьох родинах. З прадавніх часів у плині життя короп вважався щасливим талісманом Нового року. Тут він поставав у вигляді «синього коропа[398]» з пучком петрушки в круглому роті, обкладеного жовтими скибками цитрини. Барвиста картина, а до цього — червона ікра, топлене масло, білий хрін із вершками.

Ця рибина з богемських ставків з кожним роком ставала все більшою, а коли з'явилися ще й внуки, довелося розсувати стіл. Фрідріх Ґеорґ, який із давніх-давен сидів навпроти батька, відсувався все далі. Старий дивився на накритий стіл із почуттям задоволення. Як переконаний позитивіст, він не надто сподівався на потойбічний світ, але вважав, що «ми продовжуємо своє життя в дітях».

Поки рибина ще тішила око, мати застерігала нас бути обережними з кістками, окрім того вона не забувала сказати, що короп ще вранці був живий. «Адже, — вела вона далі, — що таке отруєння рибою, я пам'ятаю ще з Галле. Ернст може вам детально розповісти про це, еге ж?»

«Так, то було жахливо!» — промовляв я й відчував, як починаю червоніти.

196

Таким чином, я заживав співчуття там, де найменше його заслуговував. Тут я хотів би принаймні згадати про ті гідні подиву зусилля, на які ми здатні для хитрощів, навіть якщо в голові у нас макітриться. Очевидно, ці хитрощі закладені в нас глибше, ніж інтелект. Вони можуть діяти, закликаючи інтелект на допомогу, або ж цілком інстинктивно — за прикладом хамелеонів. Адже ця дивна тварина обирає барву не так, як то робить художник, вона безпосередньо реагує на світло. Її шкіра має растр чутливості дрібнозернистої плівки. Але вона перевершує плівку тим, що володіє хитрощами. За цим автоматизмом хитрощі залишаються живими, вони роблять його неймовірно рафінованим, або ж можуть обходитися й без нього.

Підкорятися й направляти

197

Як так трапляється, що невдача, помилка, вина так довго нас гнітять, а цілковите їх усунення ніяк не вдається? Я досі відчуваю себе винним перед матір'ю через Галле. Цей невпокій є доволі специфічним і нагадує танталові муки. З нещасним випадком ми з часом справляємося, так само як з несправедливістю, навіть великою, якої нам завдали, — час лікує. Але чому так довго й так незагойно болять спогади про несправедливість, де винними є «ми самі»? Це не рубці, це краї відкритої рани, і пам'ять іде поряд з нами, сягаючи аж до першого класу в школі.

Здається, ми маємо в собі суддю; так, ми маємо «в собі» суддю. Ця інстанція не стосується моралі, вона не пов'язана ні з правом чи законом — це було б надто просто. Так само тут не йдеться про гріх — у ці сфери отці церкви напустили багато туману. Якби йшлося про гріх, то цей «суддя» мав би мовчати, «коли вину вже спокутувано» — але такого не відбувається. Через десять чи двадцять років ми можемо вийти з в'язниці, а той внутрішній суд нагадуватиме нам про все це знову і знову. Ми навіть самі можемо вважати, що нас засудили несправедливо, але це мало що змінює, іноді навіть нічого.

Останнє слово промовляє не той, хто в чорній сутані, — сама людина стоїть на світлі. Серед великих кримінальних випадків нашого століття особливо наочним є випадок адвоката Гау[399], який після того, як вийшов із в'язниці, наклав на себе руки. Навіть уперте заперечення до останнього не так скероване на світ, як на власний образ, який зберігає немилосердну мовчанку. «Ось яким ти мусиш бути, від себе не втечеш». Тут не буває помилок правосуддя. Ми потрапляємо на поле, де все стає серйозно, від цього годі ухилитися, так само як і від смерті. Правосуддя залишається назовні, коли врешті стане зовсім тихо, — так було ще за часів Сократа і так є донині, коли воно все більше підпорядковується родинному праву спілкування.