Наближення. Наркотики і сп'яніння

Неспокій наростає не поступово; він з'являється відразу на всю силу. Амплітуда гондоли залишається незмінною, але вона рухається в протилежному напрямку, так ніби її відштовхнули. Я скочив на ноги, зиркнув у дзеркало й не міг себе впізнати. Із дзеркала на мене дивилося бліде, спотворене гримасою нервового сміху обличчя, яке здавалося дебелішим за моє і виглядало агресивно. Той чоловік задумав щось лихе; я не мав його відпускати.

Вочевидь, я прийняв надто велику дозу. Вона могла стати смертельною. Тепер слід зберігати спокій, головне — щоб мати не прокинулася. Ця речовина має зникнути, посудина досі стояла на столі. Я розчахнув вікно й викинув її геть; вона зникла в одній із кучугур снігу. А тепер треба випити якомога більше води — аж до нудоти; божевілля не повинно взяти наді мною гору.

Але страх наростав; я вже більше не міг усидіти в кімнаті. У передпокої було тьмяно; я відчиняв навстіж двері, наскільки це було можливо. В одній із кімнат сиділи двоє чоловіків, які рахували стоси грошей, а тепер злякано скочили на ноги. В наступній якась панія сиділа на біде; її чоловік прийняв загрозливу позу. Внизу, на рецепції, ще була товкотнеча; босоніж, у розстебнутій піжамі я біг крізь групи людей, розштовхував їх, перекидав валізи.

Та годі було чимось зарадити, я мусив розбудити матір, я більше не міг опанувати речі. Вона ще не спала, а досі читала, то була її звичка ще з дитинства. Я вимагав від неї надто багато; це була чи не найзухваліша витівка — вона витріщилася на мене, ніби вві сні; мій стан, моя міміка відображалися на її обличчі. Аж тут зайшов портьє; я почув, як вона бурмотіла «дуже раптово занедужав… збудження… зателефонувати… покликати лікаря». Потім вона залишилася поряд зі мною, а я крутився в ліжку, тоді як мій страх продовжував наростати.

Лікар з'явився за кілька хвилин; очевидно, він жив десь поряд і його часто сюди викликали. Готелі є маленькими моделями суспільства, станціями на життєвому шляху з усіма його негараздами. До того ж під час подорожей здоров'я є більш загроженим. Кожен випадок — від нетравлення шлунка до самогубства — є тут терміновим, власник готелю залежить від лікаря, який може відразу з'явитися. Той, що зараз прийшов, наближався до свого шістдесятиріччя або ж нещодавно його відсвяткував; він був огрядним, дещо невиразним; світло падало якраз на його лисину на чолі. Він зайшов без пальта — або так пробіг вулицею, або зняв його внизу. Був трохи засапаним, очевидно через сходи, але випромінював цілковитий спокій, тоді як у погляді портьє, який стояв за ним та зазирав крізь прочинені двері, читалися цікавість і переляк. Я бачив, як у світлі наближається до мене білий череп, а нижче темні скельця окулярів; вони були відшліфовані до майже круглої форми.

«Він спробує вивести тебе на чисту воду — треба бути напоготові, щоб він не дізнався надто багато. Це було б фатально», — подумав я.

«Та що ж фатального могло тоді статися?» — запитую я себе нині. Мабуть, наближення влади порядку з її етосом, її раціональністю. В цьому плані ворожість більшою чи меншою мірою криється у кожній зустрічі хворого з лікарем, а у випадках, подібних до цього, вона стає очевидною. Це все зустрічі на межовій лінії.

Білий череп із темними очима повільно наближався, потім схилився наді мною. Поряд з ліжком стояла нічна лампа; лікар схопив її та посвітив мені в обличчя. Це було неприємно. Я бачив, як портьє роззявив рота. Потім прозвучали запитання: «Ви приймали якісь препарати? Ліки чи щось інше?»

При цьому він уважно оглянув кімнату. Але посудина із зеленою пастою була на вулиці, в кучугурі снігу. Я мусив зняти піжамну куртку; мати мені допомогала. Лікар оглянув руки, поклав свою долоню мені на груди. Притиснув живіт. «Ви щось пили чи, може, їли?»

Коли я почув це запитання, мені пригадався ляйпцизький вокзал та польські коропи. Ось мій цап-відбувайло — я все зверну на рибу. Хороша думка — а ще краще, якщо вона прозвучить не від мене. Тож я обмежився тим, що промовив: «Від обіду — нічого». Ключове слово я таким чином передав матері: «Це могло статися тільки від коропів». Лікар кивнув, і навіть якщо він не був у цьому переконаний, то принаймні прийняв як гіпотезу. Хоча я намагався стримувати себе, та не зміг приховати ледь помітної посмішки. Лікар насипав у склянку чорного порошку й розпорядився, щоб принесли міцну чорну каву. Портьє побіг на кухню й хутко повернувся з тацею в руках.

Лікар призначив саме те, що потрібно; вже перший ковток подіяв як заспокійливий бальзам. Напруження так само різко відпустило, як і виникло, а разом із ним — і незвичне поєднання несамовитості й страху. Натомість тілом розлилося приємне відчуття. Це було більше, ніж благодіяння, це була глибока насолода буттям. Справжнє щастя — безпричинне; воно приходить, як хвиля, що зненацька накочується на нас. Причини ми не знаємо. Може, десь далеко у море впав метеор. Може, просто сузір'я мали вигідну констеляцію; такий різновид щастя стає дедалі рідкіснішим.