Наближення. Наркотики і сп'яніння

Польські коропи трапляються в домашньому господарстві нечасто; приготування складне й варте зусиль лише на велику компанію. Багато прянощів, серед них і рідкісні, світле й темне пиво, цибуля й гриби, розтоплений цукор і сироп, крихти імбирного пряника та ще багато чого є обов'язковими компонентами — а ще не забуваємо про кров риби, добуту лише одним надрізом, який не має пошкодити селезінки. Вивищуючись на постаменті з підрум'янених грінок пшеничного хліба, короп є окрасою східних застіль, святковою стравою єврейських весіль, але не слід плутати цю страву з «carpe à la juive[382]», закускою у вигляді желе, якою полюбляють ласувати в Лотарингії. Приблизно так відклалася ця страва у мене в пам'яті; проте рибу тут подавали маленькими шматочками, тож годі було приховати розчарування. Деякі страви викликають у нас більшу втіху, коли ми читаємо про них у книзі рецептів чи в мемуарах Казанови або розглядаємо натюрморт. Дев'ять десятих має додати наша свідомість, і тут ми стикаємося з давньою проблемою: чи не можна обійтися без тієї відсутньої одної десятої завдяки надчутливим моментам. І так ми повертаємося до нашої теми: Святий Антоній у пустелі перетворює голод на небачений достаток.

Достатньо поштрикавши виделкою в'ялий шматок риби і пряник, розмоклий у темному пиві, я зрадів, коли нарешті ми встали з-за столу. І хоча я вдав, що все смакувало пречудово, мати зиркнула на мене, не приховуючи іронії.

На Брюлі[383] вже знову виставили хутра. Грошей не бракувало, просто вони були тепер інакше розподілені. Одного разу, під час візиту кайзера, ряди будинків з обох боків вулиці були всуціль оздоблені хутрами, ніби то були боки якоїсь велетенської тварини; мати якраз згадала про це, коли ми там проходили. Та я більше любив зупинятися перед розкладками букіністів і книгарів. Ляйпциг — місто торговців і книжок, непогане поєднання. Ми зробили коло навколо ратуші та погреба Ауербаха[384] й, випивши кави у Фельше[385], спокійно сіли на наш потяг. Щоправда, ми доїхали тільки до Галле, там потяг зупинився. Страйкували залізничники; перони були забиті злими й більшою чи меншою мірою зневіреними подорожніми. Довелося висісти й нам.

Припускаю, що то була якась регіональна акція. Вона все ще тривала й наступного ранку. Тим часом натовп розсмоктався, одні пішли в зали чекання, інші — в готелі. Нам також вдалося знайти дві кімнатки неподалік від вокзалу; у фоє було повно приїжджих, які жестикулювали або сиділи на своїх валізах. Одні хотіли потрапити на весілля, інші — на похорон, треті перераховували гроші, яких бракувало на ночівлю.

— Тільки цього нам бракувало, — сказала мати, — та ще й у Галле!

Вона упереджено ставилася до цього міста, вже й не знаю, внаслідок якого особистого досвіду. І упередження знову підтвердилося. На вулиці почалася мряка; був листопад — якщо й не за календарем, то за настроєм. Проте, можливо, це було пізньої зими, адже на вулицях лежав брудний сніг. Хай там як, але, на щастя, ми знайшли дах над головою, побажали одне одному доброї ночі й рано лягли спати. Кімнати мали суміжні двері.

193

Розпакувавши свою торбинку для туалетного приладдя, яку тоді ще називали «торбинкою культури», та перевдягнувшись у піжаму, я зручно розташувався в кріслі, що належало до обстави кімнати, але бачило кращі часи; я випростав ноги, поклав їх на стілець і закутав у ковдру. Настала година читання, яку я намагався ніколи не пропускати.

Тоді в Галле я мав із собою томик «Тисячі й однієї ночі». Коли я дістав його зі своєї валізи, мій погляд упав на порцелянову посудину заввишки з долоню, на якій було написано «Extr. Cannabis[386]». Справді — у цьому нудному місці я міг би спробувати; я вже й так звик робити три-чотири справи за раз. Адже всі ми можемо читати, пити чай, курити люльку, гладити кішку й при цьому думати про щось приємне — все це буде гармонувати, якщо воно об'єднане настроєм.

Порцелянова посудина була такої форми, що могла вмістити двадцять сигарет, і мала кришку з головкою у вигляді жолудя. Все це вказує на стриманість, що з'являється на рубежі XVIII сторіччя спершу у вигляді зменшення поверхні, яке ще не заторкує самого розміру. Це можна спостерігати всюди, а особливо на срібних столових приборах. Інвентар аптек не є тут винятком. Така редукція стає очевидною, якщо пізньобарокові аптеки, які збереглися в Зальцбурзі та Мерґентгаймі[387], порівняти із сьогоднішніми. В Осло аптека «Сванен» демонструє, на що ще здатна імперія не лише з погляду ремесла, але й у симфонічному плані[388].

Що ж стосується посудин, то вони або поступово билися, або ж їх списували, якщо власник вирішував оновити інтер'єр. В аптеці «Льовен» у Ляйсніґу[389] був ще цілий ряд таких посудин, з тих часів, як вона одержала офіційний привілей, наданий Авґустом Сильним[390]. Окрім того у грамоті були зазначені різні химерні права — зокрема право на варіння тер’яку[391] на відкритій площі.