Наближення. Наркотики і сп'яніння

Уже сам концерт Ваґнера в «Salle des Italiens[428]» викликав у Бодлера своєрідну залежність. Він заходив у всі кав’ярні та кнайпи, де тільки було оголошення про виконання якогось твору Майстра.

З такою самою чи, можливо, ще більшою силою ця музика зворушила Ніцше. «Випадок Ваґнера» слід читати критично, як, по суті, того вимагає будь-яка полеміка. Цей твір було написано у туринський період, доленосного 1888 року, незадовго до психічного колапсу. При такому чтиві треба орієнтуватися за точками світла, за спалахуванням найменших кристалів, які можна побачити на шарі снігу при низькому сонці.

«Анархія атомів (…) ворожість хаосу, яка все більше впадає в око, якщо підійматися до все вищих форм організації (…) наш найбільший мініатюрист музики (…) до безміру розширив мовну здатність музики (…) музика, зроблена стихійно (…) спадок Геґеля (…) емансипує Ерду[429], найстарішу жінку Землі».

А поряд із цим — звороти й сентенції, на які був здатний тільки Ніцше: «Світ як християнське лайливе слово (…) ваґнерівського капельмейстера особливо в добу, яку нащадки з боязкою святобливістю колись назвуть класичною добою війни», і врешті цитата з Ваґнера: «Борімося з нашим честолюбством, породженим релігіями. І ніхто не має сумніватися в тому, що ми звільнимося від нього, що звільнить сама наша музика (…) (Ваґнер у статті «Релігія і мистецтво»).

Тут мало щось відбутися. Головний закид Ніцше до Ваґнера — «декадентство», що доволі дивно чути саме з його вуст, не заторкує нашої теми.

Якраз навпаки, такі переходи декадент намагається промацати якомога глибше. Його місце там, де біос стає плазматичним. Цілком ймовірно, що це слово може стати лайливим для найстаранніших, найплідніших. Він виходить за межі мистецтва[430]. Та коли саме мистецтво втрачає свій статус, свою вартість, свою потенцію, то лише декадент, можливо, є тим, хто може знайти якийсь шлях, намагаючись протиснутися крізь уже майже нематеріальні стики застиглої будівлі — єдиної, яка ще наділена якоюсь генеративною силою.

Проте ми не хочемо шукати вартість у самому лише успіхові або в тому, що «збережеться безперервність історії». Навіть там, де певній особистості не вдалося пройти, що є типовою долею, вона вплинула «через себе». Прикладом тут є Ехнатон, в якому фігура декадента посилюється через його роль єретика. Його ім'я записане на скрижалях, навіть якби він не зазнав тимчасового воскресіння завдяки роботі археологів. Те, що це трапилося саме в наш час, є невипадковим, адже існує велика спорідненість його духовних позицій із нашими, а саме в його спробі осягнути природні форми, що були розвинуті в Геліополісі, як чисте випромінювання та одухотворити їх за допомогою мистецтва.

214

Випадок Ваґнера триватиме довше, ніж то припускав Ніцше. Виснаження та кризи належать до цього образу. А проте оцінка ситуації та пророцтва Ніцше здаються бездоганними: «Доба національних воєн (…) увесь цей її характер ніби між актами, який зараз так пасує до стану Європи, справді міг посприяти такому мистецтву, як у Ваґнера — піднятися до раптової слави, не гарантуючи йому майбутнього (…)»

На завершення він додає: «Та й самі німці не мають майбутнього».

Він помилився і в тому, і в тому. Що ж таке майбутнє, якщо вже оперувати такими термінами? Поняття, що його люблять насамперед мислителі, яким бракує теперішнього. Можна скласти цілий каталог таких високих слів — з посиланням на юність, вік, традицію, потойбіччя, ідею, революцію, демократію, метафізику. Все в основі своїй допустиме, але тільки в основі, за наявності необхідної потенції. Інакше всі терміни обертаються на лайливі слова. Те, що Шпенґлер відмовляв «робітникові» в майбутньому, здалося мені дивним, адже я чув це від мислителя, для якого вся західна цивілізація мала цінність лише в античності.

Хто є гостем на бучному бенкеті життя, запліднювачем, творцем, що насолоджується своїми плодами, той не говорить про майбутнє в такому сенсі. Ніцше, безперечно, знав про це. Якби все було не так, хіба він обожував би полудень, оазу, найтихішу годину, мед, змію, повернення додому? А ще Середземне море й опівнічний час?

215

Дванадцять років тому я розмірковував у Нью-Йорку про ту частину пророцтва, яка стосувалася Ваґнера. Я був страшенно втомлений після довгого перельоту й сидів у Метрополітен-опері на виставі «Сутінки богів». Публіка була переважно єврейська; Вотан у заключній картині постав у одежах та в позі головного жреця Арона.

Майбутнє Ваґнера здавалося більш ніж забезпеченим.