НАРИС ІСТОРІЇ ОУН (Перший том: 1920-1939)

А тому, якщо ми все ж таки хочемо дати відповідь на питання, що саме можна вписувати на рахунок дій УВО-ОУН на східньоукраїнських землях, то нашу відповідь ми можемо спирати тільки на логічні висновки й міркування чи припущення.^[127] Отож:

1. Спілка Визволення України і Спілка Української Молоді, на нашу думку, жодного організаційного пов'язання з УВО-ОУН не мали. Зате очевидним і безсумнівним стає для об'єктивного дослідника тих подій, на підставі аналізи зізнань підсудних провідних членів цих організацій, – ідейно-політичний вплив Української Військової Організації на СВУ-СУМ. Бо виявлені зізнаннями і заявами підсудних явна ворожість до соціялістичних експериментів, першопляновість національних інтересів перед клясовими, визнання потреби національної диктатури в переходовому етапі закріплювання української державности, орієнтація на власні сили і, насамперед, дуже чітке й рішуче наголошування постуляту національно-державної суверенности України (моменти, такі дуже чужі усім тим українським соціалістичним середовищам, що до них колись суджені члени СВУ належали), – є аж надто міцною ремінісценцією тез ідеологічно-політичних постанов Конґресу Українських Націоналістів.

Багатомовним у цьому аспекті було теж рішуче відмежовування себе всіма підсудними від еміґраційного „центру УНР” і його партійних однодумців, з ясно формульованим поглядом провідних членів СВУ на те, що еміґраційний „центр УНР” оджив своє і повинен самоліквідуватися, уступаючи місця іншим, новим силам, які борються за Українську Державу.

2. Те саме стосується й ліквідованих українських письменників, поетів, науковців. За вийнятком, може, окремих одиниць, загал розстріляних большевиками в 1934-35 і 1937-38 роках українських працівників пера організаційного пов'язання з Організацією Українських Націоналістів не мав. Натомість незаперечним залишається факт міцного ідейно-політичного впливу української націоналістичної ідеології, ширеної ОУН, на всіх них. На одних цей вплив ішов безпосередньо з видань ОУН, на інших – посередньо через перших. Цьому сприяло те, що діячі культури – письменники-прозаїки, поети, науковці – мали в УССР, бодай до 1933 року, деяку змогу обміну думок на ідеологічні теми, бодай для того, щоб „протиставитися ворогові”. Тому вони знайомилися в той час із закордонними українськими журналами, між якими була й „Розбудова Нації”.

3. Безсумнівним, одначе, здається організаційне пов'язання з ОУН бодай частини тих, котрі були репресовані большевиками за приналежність до ОУН в 1931 році (Індишевський, Коссак), у 1933 році (Букшований, Курбас) і в 1936 році (Плескачевський, Титар). Бож братові Ярослава Індишевського, Крайового Коменданта УВО на ЗУЗ, Степанові Індишевському, що жив у відокремленні на Закарпатті, керуючи звідтіля зв'язками УВО, пересилкою зброї, людей і підпільних матеріялів до Галичини, і через своє законспірування не був замітний для оточення, полк. Є. Коновалець доручив переїхати до УССР і вести там підпільну роботу. УВО Осип Букшований, як отаман І Бриґади Українських Січових Стрільців, був знайомий з Коновальцем і зустрічався з ним на чужині перед своїм виїздом на підсовєтську Україну. Отож, є цілком правдоподібне, що його виїзд до УССР відбувся з доручення полк. Коновальця – у пляні праці УВО-ОУН на східніх українських землях. Відповідає також правді факт, що полк. Коновалець мав у Женеві зустріч із Плескачевським, який перебував там як співпрацівник большевицької місії. Факт організованого пов'язання з ОУН групи арештованих у 1937-38 роках підтверджувався б додатково поданням у большевицькій пресі повідомлення про арештування члена УВО-ОУН Петра Панькова, який, користуючись партійним квитком, виконував ролю доставця видань ОУН до Харкова, висиланих через Манджурію-Сибір. Цілком імовірною є теж приналежність до проводу УВО-ОУН ген. Гриця Коссака, колишнього коменданта УГА.

Коли Д. Соловей надрукував в „Українському Голосі” (Вінніпеґ, ч. 41, за 1951 р.) розділ своєї праці „Голгота України”, в якому зацитував твердження Феденка, що, мовляв, ген. Гриць Коссак належав до „українських комуністів”, до редації часопису прийшло спростування Н. Вазавлуцького (надруковане в „Українському Голосі” ч. 45 за 1951): „Я дуже добре знаю Гр. Коссака і його діяльність не з Чехії, а з Великої України, де він спочатку був професором старшинської школи, а потім – керівником військової катедри Хемічно-технологічного й Медичного Інститутів і виховав тисячі національно свідомої молоді. Гриць Коссак ніколи не був комуністом, яким зарахував його у своїх лекціях у Подєбрадах П. Феденко”.