К а т р я. I чого те серце ще трiпочеться? Живуче якесь! Краяли його тупицею, давили клiщами, та ще не роздавили, — ворушиться… допевнитись хоче, чи зникла надiя, чи ще за хмарами мрiє? Дурне, дурне! Мало тебе вчора нiвечили, в багнi топтали? А ти знов-таки щемиш i допитуєшся чогось? Годi вже, — над силу муки!.. Треба тебе заспокоїти… Матерi шкода, та їм легше буде, як я умру, о, легше! Сира земля i грiх, i сором покриє; а так щодня — публiка, глум, зневага… краще, краще умерти… Осьде мiй рятунок! (Бере пузирьок). Тут якiсь краплi. Лiкар давав матерi закроплювать у вiчi, то казав, що страшенна трутизна, — зразу може покласти… I нiчого не болiтиме, жалю не буде; душа пташкою полине… Полечу я зозулею до його, до мого милого, край вiконечка сяду: закую-застогну, тугою обiйму його серце, нехай згадає воно, як колись любилися, як з кохання того захмелилися… Побачити б тiльки ще раз його на прощання та й випити… (Дума). А грiх? Свою душу самiй загубити? Проклята я, проклята! Наїдуть становi, потрошитимуть мене привселюдно… Як собаку в землю закинуть… Без хреста, без панахиди… Могили навiть не насиплять… Ох, як менi тяжко!.. Несила ж менi i мук таких терпiти, несила!! Ой!! (Встає i, хитаючись, знову пада). Гуде як! Чи буря надворi? Чи у мене в головi? Хтось iде… iде!.. (Прислухається). Вiн, певно, вiн! Я зараз. (Знов устає, пада на лаву, ухопившись за голову). Нiчого не пам'ятаю! Га? Хто мене кличе?
В И Х I Д IV
Катря i Харлампiй.
Х а р л а м п i й (увiходить i стоїть у шапцi коло дверей, оглядаючи хату). А що? Хто тут живий?
К а т р я (пiдвiвшись трохи). Хто це? Гука щось…
Х а р л а м п i й (увiйшовши). А! Це ти, тут преподобнице? Чого ж мовчиш? Позакладало?
К а т р я (труситься, спершись обома руками на стiл). Дядьку…
Х а р л а м п i й. Дядьку, та вже ж, розумiється, не батьку… Де стара?
К а т р я (не розбираючи добре). Не знаю…
Х а р л а м п i й. Не знаю! А з паничем… знаєш?
К а т р я (якось не при собi). Панич! А!!
Х а р л а м п i й. Свята та божа! Ну, скоїла грiх там, прогрiшилась, значить, то й крилася б уже, сидiла б, слiдственно, собi, в рот води набравши: з паничем невелика й бiда; пани б пошти не зобiдили, дали б там що; знайшовся б, може, й попихач, примiром, за яким би голову собi окрила, — а то ще й приндиться! Куди маха? Що собi в думку забрала? Тьху!
Катря широко дивиться йому в вiчi, мов божевiльна.
Чого ти на мене вирячилась? Чим ви панича обкурювали та обпоювали? Признавайсь!
К а т р я. Добре…
Х а р л а м п i й. Бач? Добре! Еге-да! Взяв би я вас, примiром, обох з матiр'ю-чаклункою, та провчив би в волостi поштительно, щоб знали, як господ, панiв, значиться, чарувати та зводити.
Г о р п и н а (з-за ванькира). 0-ох! 0-ох!!
Х а р л а м п i й. Стогне! Постогнала б ти у мене не так! I не знаю, чого ще пани такi добрi, пiклуються?
К а т р я (шепоче). Добре…
Х а р л а м п i й. Добре… (Набiк). Тут якось нiяково й стояти, доложу вам… (До Котрi). Не дивись, кажу, на мене! Пан оце послав мене тобi сказати, що як ти схаменешся, значить, i зараз, слiдственно, без всякого бешкету, вийдеш замiж…
К а т р я (шепоче). Добре…
Х а р л а м п i й. Не перебивай! Як вийдеш замiж зараз же за кого-небудь там, примiром, то вони простять тобi, ще й придане добре дадуть, — пару волiв, корову, овечат там i грошей на весiлля, щоб, значиться, грiх твiй покрити; тiльки щоб пiсля шлюбу i не смердiли тут, щоб i духу вашого не було!
К а т р я. Щоб духу…
Х а р л а м п i й. Еге-да! А якщо ти згедзкаєшся, то буде тобi i матерi таке сумнительство, що i згинете у тюрязi або й у Сиберiю улучите! Ну? Чого ж мовчиш?
К а т р я. Га!
Х а р л а м п i й. Що га?
К а т р я. Добре…
Х а р л а м п i й. Значить, слiдственно, безпремiнно вийдеш?
К а т р я. Добре…
Х а р л а м п i й. Ну, гляди ж! (Набiк). А ловко я обдiлав цю справу! Триста карбованцiв, що пан дав, значиться, благодаренiє богу, у кишенi зостануться. Ловко, Харлампiю Григоровичу, спроворили: що значить, примiром, як голова не порожня, натоптана! Я знав, що вона согласиться, а тiльки все думав, що побрикається, примiром, а воно вийшло — дешево; зараз i доложу. (Зиркнув на Катрю, що вона, хитаючись, почала наближатись до його, пильно дивлячись). Свят! Свят! Чистая вiдьма! Тут, не при хатi згадуючи, страшно й зоставатися з ними! (Iде хутко до дверей i, зачиняючи, гука). Дивися ж менi! Цур тобi й пек!
В И Х I Д V
Катря сама.
К а т р я (хитаючись i обпираючись рукою то об стiну, то об лаву, iде до дверей). Стiйте!.. Чогось приходили… лають, що не йду… кличуть кудись… мене i матiр… Не можу ж я йти! Хата крутиться… червона така! Дайте-бо руку, голову менi пiддержте… то я й пiду… Добре… пiду!
В И Х I Д VI
Катря, Аннушка, Дзвонариха i дехто з дворнi.
А н н у ш к а (скажено вбiга). А де тут та бариня, судариня? Осьдечки вони прогулюються! Що! Думала помєщицею бути? В чепчику ходить? А не дiждеш! На смiтнику повiнчають!
К а т р я (трохи опам'ятавшись). Хто прийшов по мою душу? Аннушка! Ай!! Одступись!