Не вышел из роли. Сборник юмористических рассказов

Костя. Обман був тільки в листах, але ж на справді Льоша кохає тебе і дарма, що він не такий начитаний у нього ж маса інших позитивних якостей: у нього золоті руки, він чоловік практичний не те що я.

Наташа. Це вже я помітила. Мені тільки цікаво знати, коли ти писав про свої почуття до мене, то ти, правда, писав про свої почуття?

Костя. Мабуть, що так.

Наташа. Навіщо ти це робив? Ти хотів посміятись наді мною?

Костя. Зовсім, ні.

Наташа. Але ж це у тебе вийшло дуже хорошо… В мене голова йде обертом від ваших зізнань.

Костя. Не звертай уваги.

Наташа. Як це не звертати уваги! Фактично я вела переписку з іншим чоловіком, який мені освідчувався в коханні, а я йому. Виходить я вийшла заміж за другого чоловіка, зовсім не того, що в мене в серці. Як ми зможемо жити?

Костя. Він кохає тебе і зробить все, щоб ти була щаслива.

Наташа. Дякую. Я вже трішки відкрила для себе його справжнє обличчя і те, як він хоче мене зробити щасливою.

Костя. Я ж говорю, що він дуже імпульсивний і може зопалу наговорити, або натворити богзнащо, але потім він відійде і все буде хорошо. Я його давно знаю, то вивчив дуже хорошо.

Наташа. Ні, хорошо вже не буде. Признаюсь, що сумніви умене зародились раніше. Напередодні ми з ним ходили по крамницях, на ринку. Мені сподобався там записи класичної музики і я попросила його купити, але він відповів: «Не зараз» і все. Там були ноктюрни Шопена. Він же писав, що ці ноктюрни йому подобаються. Але ж це ти писав?

Костя. Так, я писав це.

Наташа. Писав про себе, що це тобі подобаються ноктюрни?

Костя. Так.

Наташа. То, хіба це не обман?

Костя. Я вибачаюсь перед тобою, але це ж не головне.

Наташа. Що мені зараз ті вибачення, коли я думала тоді, що у нас споріднені душі з Альошою.

Костя. Я не думав, що це зайде так далеко.

Наташа. Ще я хотіла купити «Лоліту» Набокова, бо в нашому селі не могла купити цю книжку, а хотілось почитати і знову він відмовив мені, тоді як ти в своїх листах наполегливо пропонував мені прочитати цей роман.

Костя. Що я наробив? Мені так шкода. Я тобі так співчуваю.

Наташа. Сьогодні, своєю появою він шокував мене. І це людина, думала я, яка писала, що не п’є, чи то ти про себе писав?

Костя. Про себе, але Альоша теж не п’є.

Наташа. Але ж сьогодні який він був?

Костя. То від незвички.

Наташа. Зрозуміло, вигороджуєш свого товариша.

Костя. Ні, то правда.

Наташа. Як і все інше. Брехня. Так ви добре посміялись наді мною.

Костя. Запевняю, у нас і в думках такого не було.

Наташа. Але ж сталося… Я хочу бачити його, я хочу подивитись йому в очі. Де він?

Костя. Я сам його шукав.

Наташа. Пішли разом шукати.

(Наташа і Костя виходять з кімнати, через деякий час туди заходить Альоша і Настя).

Альша. Я Наташу залишив тут, а зараз її не має.

Настя. І Кості теж немає. Можливо, вона з ним вийшла.

Альоша. Хороша справа. У мене вкрали наречену.

Настя. Не думаю. З тебе б тоді вимагали викуп. Та й двічі наречену не викрадають. Просто дами поміняли кавалерів.

Альоша. Чому ти так сказала?

Настя. Просто так. В танцях є такий вислів.

Альоша. Ні. Ти не просто так сказала. Ти мала щось на увазі?

Настя. Щоб я мала на увазі?

Альоша. Про що ви з боярином розмовляли?

Настя. Він розповідав мені, про заморські краї, про море, про кораблі.

Альоша. І все?

Настя. Все. А чому це тебе так хвилює?

Альоша. Просто так.

Настя. Сам говорив тільки що, що просто так нічого не буває.

Альоша. А в мене буває.

Настя. Нудний ти якийсь, зовсім не похоже на те, що у тебе весілля.

Альоша. Весілля вийшло не таким як я думав.

Настя. Чому?

Альоша. Тому що… Розуєш, я так мрів про власну машину. В мене вже є деяка сума грошей, але трішки не вистачає. Я так надіявся, що на весіллі мені подарують гроші та батьки додадуть і ми зможемо купити хорошу новеньку машину. На якій ми з Наташою поїдемо подорожувати Європою. Але, нажаль, все вийшло зовсім не так, бо нам такого непотребу надарували, а грошей обмаль. І що я буду з тими подарунками робити? Дурні люди.

Настя. Село. Такі тут звичаї.

Альоша. Так, село. Невже вони думають, що я в своїй квартирі буду вішати килими із нейлону чи то капрону, або розпивати чай з дешевих китайських сервізів, або розвішу в своїх кімнатах годинники, які будуть мені нагадувати про цей жах.

Настя. Село. Що ти хочеш. Нема у людей клепок в голові.

Альоша. Я ж те саме говорив і Наташі, а вона образилась на мене. Хіба ж я для себе того автомобіля хочу, а для нас, щоб поїхати куди в гості, чи влітку поїхати до моря. Та і як жити без автомобіля я не знаю.

Настя. Звичайно, я теж мрію купити авто і вже на курси водіїв поступила. Машина в наш час не розкіш, а засіб пересування.

Альоша. От ти мене розумієш, а Наташа говорить, почекаємо. Та що ж мені до сорока років чекати, поки назбираю грошей. Тоді й машина мені не буде потрібна.

Настя. Звичайно.

(Входять Наташа і Костя).

Наташа. Ось де ти, а я тебе на вулиці шукаю.

Альоша. А я теж тебе шукав, люба моя.

Наташа. Не говори мені так.

Альоша. Чому?

Наташа. Тому що… Скажи мені правду, хто писав мені листи в інтернеті?

Альоша. Що за питання. Звичайно, я писав.

Наташа. Ні ти не спіши відповідати, ти хорошо подумай, бо це для мене дуже важливо.