Тепер він продивлявся вміст комода.
– Ну, знаєте, Пуаро, – сказав я не без певного зніяковіння, – адже там лежить спідня білизна!
Мій друг здивовано спинився.
– То й що,
– Вам не здається… ну… що джентльменам навряд чи личить…
Той вибухнув реготом:
– Бідолашний мій Гастінґсе, ви, поза сумнівом, – таки пережиток вікторіанської епохи. І мадемуазель Нік сказала б вам те саме, якби була зараз тут. А ще, майже напевно, докинула б, що думки у вас брудні, неначе з унітаза. Сьогоднішні юні леді не соромляться своєї білизни. Бюстгальтер, дамська комбінація – усе це більше не сороміцькі секрети. Щодня на пляжі ці деталі туалету валятимуться за кілька футів від вас. Бо чом би, зрештою, й ні?
– Не бачу жодної потреби в тому, що ви робите.
–
Він витяг пачку листів, перев’язаних бляклою рожевою стрічкою.
– Любовні послання від мсьє Майкла Сітона, якщо я не помиляюся?
І, спокійнісінько розв’язавши стрічку, заходився виймати їх із конвертів.
– Пуаро! – шоковано вигукнув я. – Так не робиться. Це вам не забавка.
– А я й не бавлюся,
– Так, але чужі особисті листи…
– Можуть нічого мені не сказати, але, з іншого боку, хтозна? Я не повинен нехтувати жодним шансом, друже мій. Ходіть сюди, і почитаємо разом, що вже тепер? Дві пари очей чи одна – погоди це не зробить. І втіштеся думкою, що вірна Еллен майже напевно знає їх напам’ять.
Мені таке було не до душі. Та все ж я усвідомлював, що в становищі Пуаро не залишалося місця для зайвої делікатності. А докори мого сумління притлумив софізм: мовляв, Нік наостанок – дослівно – дозволила: «Дивіться скрізь, де заманеться».
На аркушах стояли різні дати – листування велося від початку року.