– Доброго ранку, сер.
– Ви, я так розумію, садівник. Чоловік мадам, яка веде хатнє господарство.
– Це мій тато, – втрутився хлопчик.
– Саме так, сер, – відказав косар. – А ви, напевно, не хто інший, як той іноземний джентльмен, який насправді детектив. Чи не маєте ви якихось новин про нашу юну господарку, сер?
– У цей момент я саме повертаюся від неї. Ніч для міс Баклі пройшла задовільно.
– А в нас поліція була! – знову вставив хлопчина. – Бо онде вбили леді. Он там, біля сходів. І я одного разу бачив, як ріжуть свиню, правда, тату?
– Еге, – підтвердив той без жодних емоцій.
– Тато різав свиней, коли працював на фермі. Правда, тату? І я бачив, як він зарізав одну. Мені сподобалося.
– Всі вони, шибеники, люблять подивитися, як ти ріжеш свиню, – промовив чоловік таким тоном, наче констатував один з непорушних законів природи.
– А ту леді застрелили, – повів далі хлопчик. – Горлянку їй не перерíзали, ні.
Ми пройшли в дім, і я відчув полегшення, вшившись від того малолітнього садиста.
Пуаро вступив у вітальню, вікна якої стояли відчинені, і подзвонив у дзвоник. У відповідь на виклик увійшла Еллен, охайно вбрана в чорне. Вона не виказала подиву, забачивши нас.
Мій друг пояснив, що ми тут з дозволу мадемуазель і будемо проводити в будинку обшук.
– Гаразд, сер.
– Поліція вже пішла?
– Вони сказали, що побачили все, що хотіли, сер. Від самого ранку блукали парком. Але чи щось знайшли, того не знаю.
І вона вже збиралася вийти з кімнати, але Пуаро спинив її запитанням.
– Ви дуже здивувалися вчора ввечері, почувши, що застрелили міс Баклі?
– Так, сер, украй здивувалася. Міс Меґґі була славна юна леді, сер. Навіть не уявляю, яким треба бути лиходієм, щоб захотіти заподіяти їй зле.
– А якби вбили когось іншого, ви б не так здивувалися, еге ж?
– Не розумію, про що ви, сер.
– Коли я вчора ввечері зайшов у коридор, – утрутився я, – ви одразу ж запитали мене, чи нічого не сталося. Ви що, очікували на якусь таку подію?
Еллен принишкла. Її пальці нервово м’яли край фартушка. Вона хитнула головою і промимрила:
– Вам, джентльменам, не зрозуміти такого.
– Ні-ні, – заперечив мій друг, – я збагну. Хай як на позір нісенітно прозвучать ваші слова, а я їх зрозумію.
Та з сумнівом поглянула на нього, але зрештою начебто вирішила довіритися.
– Бачите, сер, – промовила покоївка, – недобрий це дім.
Я сприйняв сказане з подивом і не без певного презирства. А от для Пуаро ця репліка, здавалося, звучала як цілком буденна.
– Ви хочете сказати, що цей будинок старий?
– Так, сер, і нехороший.
– А ви вже довго тут живете?
– Шість років, сер. Але служила в ньому ще дівкою. На кухні, посуд мила – за часів старого сера Ніколаса. І тоді теж було те саме.
Пуаро уважно подивився на неї.
– У старих будинках, – зауважив він, – інколи висить лиховісна аура.
– Отож-бо й воно, сер, – палко підхопила Еллен. – Лиховісна. Погані думки, та й учинки недобрі. Це як суха гниль у домі, сер, цього не виведеш. Якесь відчуття, що розлите в повітрі. Я завше знала, що рано чи пізно, а в цьому будинку станеться якесь лихо.
– Що ж, ви, як виявилося, не помилилися.
– Так, сер.
У її голосі бриніла ледь-ледь чутна удоволеність – зловтіха того, чиї похмурі пророцтва справдилися.
– Але ви не думали, що воно спіткає міс Меґґі.
– Що ні, то ні, сер, ваша правда. У
Мені здалося, наче в цих її словах щось крилося. Я вже гадав, що зараз Пуаро розплутає цю ниточку, але, на мій подив, той перескочив на геть-зовсім інше.
– А пострілів ви не чули?
– Ні, не вловила: такий грім стояв від тих ракет – страшний суд та й годі.
– І ви не виходили на них подивитися?
– Ні, я ще посуд не домила.
– А найнятий лакей вам не допомагав?
– Ні, сер, він вийшов у парк – милуватися феєрверком.
– Але ви не пішли.
– Ні, сер.
– І чому ж?
– Хотіла закінчити роботу.
– Вам до таких видовищ байдуже.
– І так, і ні, сер. Просто, бачте, у чім річ: феєрверк влаштовують двічі, і ми з Вільямом мали назавтра ввечері відпроситися, спуститися вниз, у містечко, і поглянути звідти.
– Зрозуміло. То ви чули, як мадемуазель Меґґі гукала, що не може знайти свій жакет?
– До мене долинало, як міс Нік побігла нагору, сер, а міс Меґґі кричала їй із вітальні, що чогось не знаходить, а тоді, чую, каже: «Гаразд… візьму твою шаль…»
– Пардон, – перебив її Пуаро, – і ви не спробували допомогти їй пошукати жакет чи подивитися в машині, де його забули?
– Я була зайнята, сер.
– О, звісно… і, поза сумнівом, жодна із двох юних леді не просила вас про це, гадаючи, що ви надворі дивитеся феєрверк?
– Так, сер.
– То, значить, у попередні роки ви таки виходили помилуватися ним?
На блідих щоках покоївки раптом проступив густий рум’янець.
– Не розумію, до чого ви хилите, сер. Нам завжди дозволяють виходити в парк. А якщо цього року мені не схотілося, і я радше воліла закінчити роботу й лягти спати, то це, гадаю, моя особиста справа.
–
Він зробив паузу, а потому додав: