Небезпека «Дому на околиці»

– Поза сумнівом. О так, тепер коло звужується. Пригадуєте мій список – перелік підозрюваних від «A» до «J»? Тепер у ньому залишається всього дві особи. Слуг я виключаю. Виключаю і старпома Челленджера – навіть попри те, що дорога з Плімута сюди зайняла в нього аж півтори години, хоча тут усього тридцять миль їзди. Виключаю довгоносого мсьє Лазаруса, що давав п’ятдесят фунтів за картину, ціна якій – лише двадцять (а це дуже дивно, коли на хвильку замислитися, украй нехарактерно для його нації). Виключаю австралійців – таких приємних і щирих. І залишаю у своєму переліку тільки двох.

– Одна – це місіс Райс, – повільно промовив я.

Переді мною постали бліді, тендітні риси обличчя й золотаве волосся.

– Так. Її причетність дуже вірогідна. Хоч як недбало складеним міг бути заповіт мадемуазель, а все ж він недвозначно вказує на неї як на основну спадкоємицю. Крім «Дому на околиці», все решта мало б відійти їй. І якби вчора ввечері застрелили мадемуазель Нік, а не мадемуазель Меґґі, сьогодні б мадам Райс стала багатою жінкою.

– Повірити не можу!

– Це ви до того, що не можете повірити, наче красуня може виявитися вбивцею? Так, із цього приводу нерідко виникають непорозуміння з присяжними. Хоча, можливо, й ваша правда. Бо залишається й іще один підозрюваний.

– Хто?

– Чарльз Вайз.

– Але ж йому відписаний лише будинок.

– Так, але він може цього й не знати. Хіба це він складав той заповіт для своєї кузини? Ні, я не думаю. Бо коли так, то документ би зберігався в нього, а не «валявся десь», чи як там висловилася наша мадемуазель. Тож бачте, Гастінґсе, що виходить: цілком імовірно, що мсьє Вайз нічого про це не підозрює. І може бути впевнений, що на випадок її смерті жодних розпоряджень не існує, і в цьому разі він отримує все як найближчий із родичів.

– А знаєте, – промовив я, – мені це й справді здається куди вірогіднішим.

– Бо у вас романтична уява, мій друже. Нечистий на руку нотаріус – знайомий персонаж із белетристики. Ну а коли, на додачу до фаху, у нього ще й непроникне обличчя – значить усе, справу майже закрито. Щоправда, у певному сенсі він краще вписується в цю картину, ніж мадам. Йому було легше дізнатися про пістолет і спосібніше ним скористатися.

– Як і скотити донизу валун.

– Можливо. Хоч, як я вам і казав, важіль міг значно спростити завдання. А те, що камінь було скинуто передчасно, і він, як наслідок, не зачепив мадемуазель, вказує радше на зловмисницю-жінку. Ідея пошкодити гальмівний механізм також здається чоловічою за характером, хоча сьогодні багато жінок знаються на машинах не гірше за чоловіків. З іншого боку, у версії про винність мсьє Вайза зяють і кілька прогалин.

– А саме?..

– Йому було б складніше, ніж мадам, довідатися про заручини. Ну й ще один нюанс – його вчинки здаються якимись поспішними.

– Про що ви?

– Ну, до вчорашнього вечора смерть Сітона не була доконаним фактом. А діяти поквапливо, без належних гарантій – це аж ніяк не в’яжеться з мисленням юриста.

– Так, – зауважив я, – а от жінки приймають бажане за дійсне.

– Ще б пак. Ce que femme veut, Dieu veut[81]. Ось і весь їхній підхід.

– Це справжнє диво, що Нік вдалося уникнути смерті. Таке здається просто неймовірним.

Аж раптом мені згадався тон Фредеріки, коли вона сказала: «Їй хтось таки ворожить на життя». І я ледь помітно здригнувся.

– Так, – задумливо промовив Пуаро, – от тільки що цього ніяк не віднесеш на мій рахунок. А це принизливо.

– Рука Провидіння, – буркнув я.

– Ні, mon ami, я не покладу на плечі Господа милосердного тягар людських злодіянь. Ви ж бо проголосили ці слова подячним тоном вранішньої недільної служби – і не подумали, що це насправді звучить так, неначе le bon Dieu[82] убив міс Меґґі Баклі.

– Ну, знаєте, Пуаро!

– Знаю, друже мій, знаю! Я не сидітиму склавши руки й повторюючи, що le bon Dieu про все подбав, тож мені не варто втручатися. Бо свято переконаний, що le bon Dieu створив Еркюля Пуаро спеціально з метою втручання. Таке в мене métier[83].

Ми повільно піднімалися доріжкою-серпантином угору по кручі і якраз пройшли крізь ворітця у парк при «Домі на околиці».

– Ху-х! – видихнув Пуаро. – Але й стрімкий же тут підйом. Я весь спітнів, аж вуса обвисли. Так от, продовжу: я на боці невинних. На боці мадемуазель Нік, бо на неї напали. На боці мадемуазель Меґґі, бо її вбили.

– І проти Фредеріки Райс і Чарльза Вайза.

– Ні-ні, Гастінґсе. Мій розум не зашорений. Я лише стверджую, що на поточний момент усе вказує на когось із цих двох. Chut!

Ми ступили на смужку трави біля будинку, де саме орудував газонокосаркою якийсь чоловік. У нього було видовжене, дурнувате лице і скляні очі. Біля нього крутився хлопчина літ десяти – потворний, але на позір кмітливий.

У мене в голові майнула думка, що ми весь час не чули шуму від роботи косарки, але я припустив, що садівник не перепрацьовував. Він, певно, саме відпочивав від трудів праведних і заходився вдавати гарячкову активність, лише зачувши наші голоси, що наближалися.

– Доброго ранку, – привітався Пуаро.