Небезпека «Дому на околиці»

– Гастінґс – людина виняткової прекраснодушності. І мені це подекуди неабияк стає на заваді.

– Не меліть дурниць, Пуаро.

– Спершу він нізащо не бажає помічати зла, а коли все ж помітить, то спалахує таким праведним обуренням, що стає неспроможним приховати його. Словом, рідкісна і прекрасна натура. Ні, mon ami, я не дам вам цього заперечити. Все саме так, як я кажу.

– Ви обоє були дуже милі й багато зробили для мене, – примирливо промовила Нік.

– Là, là[76], мадемуазель. Це пусте. Попереду в нас значно більше роботи. Почнімо з того, що вам слід залишатися тут. Виконувати розпорядження і діяти за моїми вказівками. На цьому етапі мені заважати не можна.

Міс Баклі стомлено зітхнула.

– Нехай буде по-вашому. Мені тепер байдуже.

– Вам поки що не можна бачитися з друзями.

– Мені все одно. Я й не хочу ні з ким зустрічатися.

– Вам відводиться пасивна роль, а нам – активна. Ну а тепер, мадемуазель, я піду, щоб вам не заважати. Залишу вас наодинці з вашим горем.

Пуаро рушив до дверей і, вже поклавши долоню на ручку, спинився й запитав через плече:

– Ледь не забув: ви якось були згадували, що склали заповіт. А де він, цей документ?

– Отакої! Валяється десь…

– У будинку?

– Еге.

– У сейфі? Чи замкнений у шухляді письмового столу?

– Ну, чесно кажучи, не знаю. Десь лежить. – Дівчина насупилася. – Бачте, я страшенно неохайна. На документи й інші подібні писульки найбільше шансів натрапити в бібліотеці – у столі. Там зберігається і більшість рахунків. А заповіт, напевно, серед них. Або, може, у мене в спальні.

– То ви даєте мені дозвіл пошукати, так?

– Якщо бажаєте, будь ласка. Дивіться скрізь, де заманеться.

– Merci, мадемуазель. Я неодмінно скористаюся з нього.

Розділ дванадцятий Еллен

Пуаро не промовив ні слова, аж доки ми не вийшли з клініки на свіже повітря. І лише там схопив мене за руку.

– Втямили, Гастінґсе? Втямили? Ах! Sacré tonnerre![77] Я мав рацію! Моя правда! Я завжди знав, що чогось тут бракує, якась частинка мозаїки випала! А без цього відсутнього шматочка й усе решта не складалося у візерунок.

Його тріумфальні слова звучали для мене як безнадійна абракадабра. Наскільки я міг збагнути, ми не зробили жодних епохальних відкриттів.

– От що весь час заважало мені, а я ніяк не міг збагнути, у чім річ. Хоча як тут збагнеш? Відчути, наче щось не так – це одна річ, а от з’ясувати, що саме… Ah! Ça c’est bien plus difficile[78].

– Ви хочете сказати, що це напряму пов’язане зі злочином?

– Ma foi[79], невже ви сам не розумієте?

– Чесно кажучи, ні.

– Та як же таке можливо? Адже тепер у нас є те, що ми шукали – мотив, прихований, неочевидний мотив!

– Я, мабуть, дуже тупий, але так його і не бачу. Це ви про щось, пов’язане з ревнощами?

– Ревнощі? Ні-ні, мій друже. Мотив тут буденніший, ба навіть банальний. Гроші, mon ami, гроші!

Я витріщився на нього. А Пуаро повів далі, проте заговорив спокійніше.

– Послухайте ж мене, друже мій. Всього з тиждень тому помирає сер Метью Сітон – мільйонер, один із найбагатших людей Англії.

– Так, але…

– Attendez[80]. Не забігайте наперед – міркуймо крок за кроком. У нього є племінник, якого старий обожнював і якому – як ми можемо впевнено припустити – він і залишив свій величезний статок.

– Але…

– Mais oui, щось виділено й іншим спадкоємцям, скількись пожертвувано його пернатим підопічним, але основна сума відходить Майклові Сітону. Минулого вівторка того оголошують безвісти зниклим, а вже в середу стається перший замах на життя мадемуазель. Припустимо, Гастінґсе, що перед вильотом цей авіатор склав заповіт, за яким залишив усе, що має, своїй нареченій.

– Але ж це лише припущення.

– Так, припущення, не заперечую. Але воно має виявитися вірним. Бо якщо це не так, всі подальші події стають просто безглуздими. Тут на кону стоїть не копійчана спадщина, а колосальний капітал.

Я кілька хвилин помовчав, прокручуючи почуте в голові. Мені здавалося, що Пуаро робить поспішні, висмоктані з пальця висновки, а втім, у глибині душі я був упевнений у їхній слушності. Він мав якесь надзвичайне чуття на правду, що впливало й на мене. А все ж я так і не позбувся враження, що їх іще доводити й доводити.

– Але ж про ті заручини ніхто не знав, – засперечався я.

– От іще! Хтось та знав. Як на те пішло, завше знаходиться той, хто знає. А не знає, то здогадується. От і мадам Райс запідозрила – сама мадемуазель Нік такої думки. А вона, не виключено, мала змогу перетворити ці підозри на впевненість.

– Яким чином?

– Ну, взяти хоча б те, що Майкл Сітон не міг не писати мадемуазель Нік листів – вони ж бо досить довго пробули нареченими. А нашу молоду панянку навіть найкращий друг і той не назве акуратисткою. Міс Баклі кидає речі, де бачить, по всьому будинку. Не певен, чи вона хоча б раз у житті хай би щось замикала. О так, способів пересвідчитися в цьому не бракувало.

– І Фредеріка Райс могла дізнатися про заповіт, що склала подруга?