Небезпека «Дому на околиці»

– Мушу перепросити вас, мсьє Пуаро. А також і Нік. Аж до минулого вечора мені зовсім не вірилося. Я й помислити не могла, наче ця загроза… серйозна.

– Справді, мадам?

– Тепер я розумію, що в усьому цьому доведеться розбиратися, і то ретельно. А ще я схильна думати, що й коло найближчих друзів Нік не буде вбезпечене від підозр. Це, звісна річ, сміховинно, але факт є факт. Я ж бо не помиляюся, мсьє Пуаро?

– Мадам, ви дуже прониклива.

– Днями ви ставили мені кілька запитань щодо Тевістока, мсьє Пуаро. Оскільки рано чи пізно про це стане відомо, то чому б мені не зізнатися вам прямо зараз? У Тевістоку мене не було.

– Он як, мадам?

– Я приїхала сюди машиною з містером Лазарусом іще на початку минулого тижня. Нам не хотілося давати зайвий привід для пересудів. Ми зупинилися в глухому сільці, Шеллекумі.

– Це, певно, миль за сім звідсіля, так, мадам?

– Еге… щось близько того.

Вона й досі не розгубила своєї відстороненої млості.

– Дозвольте мені виявити неделікатність, мадам…

– А в наш час таке досі можливо?

– Може, і ні, мадам. Скільки вже триває ваша дружба з мсьє Лазарусом?

– Ми познайомилися півроку тому.

– І ви, мадам… небайдужа до нього?

Та стенула плечима.

– Ну… він багатий.

– О-ля-ля! – вигукнув Пуаро. – Яке жахливе зізнання…

Фредеріці його слова здавалися дещо кумедними.

– Хіба не краще самій це сказати, ніж щоб ви сказали те саме за мене?

– Хм… на це, звісно, заперечити нічого. Дозвольте повторити, мадам, що ви надзвичайно прониклива.

– Ви скоро видасте мені диплом, який би це підтверджував, – промовила жінка й підвелася.

– Ви більше нічого не бажаєте мені розповісти, мадам?

– Ні, не думаю… ні. Я збираюся занести Нік квіти й перевірити, як вона.

– О, це дуже люб’язно. Дякую вам за відвертість, мадам.

Місіс Райс пильно поглянула на нього й начебто хотіла була щось додати, але передумала і вийшла з вітальні, ледь-ледь усміхнувшись мені, коли я відчинив для неї двері.

– А вона справді розумна, – зауважив мій друг. – Так, але не розумніша від Еркюля Пуаро!

– Про що це ви?

– Про те, що спробувати втовкмачити мені в голову, наче вся справа в багатстві мсьє Лазаруса – це дуже мило й украй комільфо…

– Мушу зізнатися, що від такого й мені стало бридко.

– Mon cher[70], ви завше реагуєте правильно, от тільки не на те, на що треба. Наразі йдеться аж ніяк не про хороший тон і таке інше. Мовляв, якщо в мадам Райс є заможний і відданий друг, що здатен забезпечити її всім необхідним, тоді їй вочевидь немає потреби вбивати свою найкращу подругу заради сущої дещиці.

– Он воно як! – вигукнув я.

– Précisément![71] «Он воно як»!

– Чому ви не утримали її від поїздки до клініки?

– А нащо мені розкривати, що я до цього причетний? Хіба Еркюль Пуаро не дозволяє мадемуазель Нік бачитися з друзями? Quelle idée![72] Це все лікарі з доглядальницями! Ох ці вже мені зануди-медсестри! Вічно в них правила, інструкції і «лікар не велів».

– А ви не боїтеся, що її все ж пропустять? Нік може й наполягти.

– До неї, Гастінґсе, не пустять нікого, крім вас та мене. І, як на те пішло, що швидше ми дістанемося туди, то краще.

Цієї миті двері розчахнулися й у вітальню ввірвався Джордж Челленджер. Його засмагле обличчя пересмикувалося від обурення.

– Слухайте-но сюди, мсьє Пуаро, та що ж це все означає?! Я подзвонив у ту кляту клініку, де лежить Нік, дізнався, як вона, і запитав, коли її можна провідати? А вони мені: «Лікар велів нікого не пускати до неї». Я хочу знати, що це означає. Простіше кажучи, це ваших рук діло? Чи Нік і справді не оговталася від шоку?

– Запевняю вас, мсьє, що я не встановлюю правил для клінік. Де вже мені! Чому б вам не зателефонувати славному лікареві… як же це його?.. а, так, Ґрему?

– Я розмовляв з ним. За його словами, «її стан такий, як і варто очікувати»…. ну й далі по тексту. Знаю я ці їхні штучки: в мене дядько – лікар. На Гарлі-стріт. Нервові розлади. Психоаналіз… ну й усе таке інше. Чимало я наслухався про те, як відшивають родичів і друзів заспокійливими балачками. Тож я не вірю, наче Нік аж так погано, що їй несила приймати відвідувачів. І підозрюю, що тут не обійшлося без вас, мсьє Пуаро.

Мій друг украй доброзичливо посміхнувся йому. Я, власне, завше помічав, що той прихильний до закоханих.

– А тепер послухайте мене, mon ami, – мовив він. – Якщо дозволити пройти одному відвідувачу, то як заборонити іншим? Розумієте, про що я? Тож пускати доводиться або всіх, або нікого. Ми прагнемо уберегти мадемуазель від небезпеки – ви і я, хіба ні? Отож бо. А тому, як ви розумієте, вибору немає – нікого.

– Ясно, – протягнув Челленджер. – Але тоді…

– Chut![73]Ані слова більше. Забудьмо навіть те, що вже сказали. Обачність, надзвичайна обачність – ось що тепер потрібно.

– Я вмію тримати язика за зубами, – тихенько промовив моряк.

І, розвернувшись, рушив до дверей, але вже на порозі затримався й запитав:

– Але на квіти ембарго не діє, еге ж? Якщо вони, звісно, не білі?

Пуаро всміхнувся.