Небезпека «Дому на околиці»

– Ні, mon ami, аж ніяк не природно. Жахатися смерті кузини, дорікати собі за неї – так, усе це типові реакції. Але ці слова – о ні. Мадемуазель говорила про життя з утомою, як про те, що більше не миле. Але доти вона ніколи не виявляла такого ставлення. Трималася зухвало – так, презирливо відмахувалася – так, а потім, зламавшись, перелякалася. Настрахалася, зауважте, бо світ був їй любий і помирати ніскілечки не хотілося. Але щоб стомилася від життя – ну ні! Такого ще не бувало! Навіть вечеряти вона сіла в зовсім іншому стані. Маємо психологічну трансформацію, Гастінґсе. І це цікаво. Що ж змінило її сприйняття?

– Шок від смерті кузини.

– Хтозна. Шок розв’язав язика, але що, як ця трансформація передувала йому? Чи можна пояснити її чимось іще?

– Навіть і гадки не маю, чим саме.

– Думайте, Гастінґсе. Скористайтеся зі своїх сірих клітинок.

– Правду кажучи…

– Коли востаннє ми мали змогу спостерігати за нею?

– Ну, власне… напевно… вечеряючи.

– Достеменно. Відтак ми бачили її лише в суто формальній ролі – за привітним прийманням гостей. Що сталося наприкінці вечері, Гастінґсе?

– Вона пішла до телефону, – насилу видобув я.

– À la bonheur[67]. Ну нарешті збагнули. Відійшла подзвонити й довгенько барилася, щонайменше двадцять хвилин. Чимало як для телефонної розмови. З ким вона говорила? І про що саме йшлося? Та чи й телефонувала вона? Нам конче треба з’ясувати, Гастінґсе, що саме сталося протягом цих двадцяти хвилин. Оскільки тут – так я принаймні щиро переконаний – ми знайдемо ключа, якого шукаємо.

– Ви справді так гадаєте?

– Mais oui, mais oui![68] Я весь час доводив вам, Гастінґсе, що мадемуазель від нас щось приховує. Вона вважає, що це ніяк не пов’язане з убивством, але мені, Еркюлю Пуаро, краще знати. Зв’язок мусить знайтися. Я ж бо весь час усвідомлював, що певного чинника тут бракує. Бо інакше, якби не це невідоме, тоді вся картина стала б для мене ясною. Але оскільки це не так – eh bien – значить, чинник, якого бракує, і є наріжним каменем таємниці! Я знаю, що маю рацію, mon ami. Мені необхідно дізнатися відповіді на ті три запитання. І тоді… тоді я потроху збагну…

– …Напевно, – сказав я, розминаючи закляклі кінцівки, – що ванна з бритвою тут не завадять.

Доки я приймав ванну і змінював піжаму на костюм, мені покращало. Змора й затерплість від проведеної в незручних умовах ночі відступили, і я спустився за накритий для сніданку столик із чітким відчуттям, що варто мені випити гарячої кави – і мій нормальний стан буде поновлено.

Я проглянув ранкову газету, але особливих новин не знайшов, окрім згадки про смерть Майкла Сітона, факт якої тепер остаточно підтвердився: безстрашний пілот загинув. «Цікаво, – подумалося мені, – чи не зарясніють завтра ці шпальти новими заголовками: “ЗАГАДКОВА ТРАГЕДІЯ: ВБИВСТВО ДІВЧИНИ НА ШОУ ФЕЄРВЕРКІВ”. Ну чи щось на кшталт цього».

Щойно я закінчив снідати, як до мого столика підійшла Фредеріка Райс. На ній була проста сукенка, з чорного марокену, з білим м’яким плісированим комірцем, які ще більше підкреслювали своєрідну вроду цієї блондинки.

– Капітане Гастінґсе, я хочу бачити мсьє Пуаро. Ви не знаєте, він уже встав?

– Ми зараз піднімемося з вами нагору, і я проведу вас у його вітальню.

– Дякую.

– Сподіваюся, – сказав я, коли ми разом полишали їдальню, – цієї ночі вас не надто мучили кошмари?

– Вчорашнє мене, звісно, ошелешило, – задумливо промовила жінка, – але ж я майже не знала ту бідолашну дівчину. Це не те саме, ніж якби вбили Нік.

– До того ви з нею, певно, ще ніколи не зустрічалися?

– Лише одного разу… у Скарборо. Вона заходила до Нік на ланч.

– Для її батька-матері це стане страшенним ударом, – зауважив я.

– Так, просто жахливим.

Але промовила вона це якось механічно. «От егоїстка, – подумалося мені. – Те, що її не стосується, вважай, не існує».

Пуаро вже поснідав і саме сидів, читаючи ранкову газету, але підвівся і привітав Фредеріку з усією своєю галльською галантністю.

– Мадам, – промовив він. – Enchanté![69]

І підсунув для неї легке кріселко.

Та подякувала йому ледь помітною усмішкою й опустилася на сидіння, поклавши руки на бильця. Спину вона тримала дуже прямо, а дивилася – просто перед собою. І не квапилася починати розмову. У цих її безмовності й відстороненості було щось дещицю моторошне.

– Мсьє Пуаро, – заговорила нарешті візитерка, – гадаю, не доводиться сумніватися, що ця… сумна подія минулого вечора нерозривно пов’язана з усе тією ж історією? Ну тобто… насправді жертвою мала стати Нік?

– Я б сказав, мадемуазель, що сумнівів у цьому немає ані найменших.

Фредеріка трішечки спохмурніла.

– Їй хтось таки ворожить на життя, – промовила вона.

У її голосі вчувався якийсь дивний натяк, що його я не зміг зрозуміти.

– Щастить, як кажуть, до пори до часу… – зауважив на це Пуаро.

– Можливо. Але тут уже нічим не зарадиш.

Тепер у її тоні бриніла лише знемога. Секунду-другу помовчавши, вона повела далі: