– Але вона приймає кокаїн, Гастінґсе, щодо цього я певен. «Нюхає марафет» – тут помилки бути не може. А в тих цукерках був якраз кокаїн! І що вона мала на увазі, сказавши: «Нехай як там воно було, але щоб
– Найгустіша темрява – перед світанком, – підбадьорливо зауважив я.
Але мій друг похитав головою.
– А тут ще й ця зайва коробка – та, яка надійшла поштою. Чи можемо ми забути про неї? Ні, аж ніяк: мадемуазель бо не певна. Оце вже прикрість так прикрість, га! – аж застогнав Пуаро.
Я вже хотів щось сказати, але той мене зупинив:
– Ні-ні. Тільки не треба прислів’їв. Мені їх більше не витримати. А коли хочете вчинити як друг… як справжній, відданий друг…
– Звичайно! – палко вигукнув я.
– …Тоді молю вас: підіть і купіть мені гральні карти.
Я закліпав очима. І сухо промовив:
– Гаразд.
Бо сильно підозрював, що під цим надуманим приводом Пуаро прагнув здихатися моєї присутності.
І в цьому, однак, помилився. Позаяк, зайшовши ввечері, близько десятої, у вітальню, я виявив, що він ретельно будує будиночки з карт – і тільки тоді пригадав!
Цим перевіреним способом детектив заспокоював нерви. А той усміхнувся до мене.
– Що, не забули? Для цього потрібна точність. Одна карта на іншу – ось так – і то саме там, де треба. Тоді вона втримує вагу тієї, що зверху, а та наступної, і так усе вгору і вгору. Лягайте спати, Гастінґсе. Залиште мене тут, із моїм картковим будинком.
Була година п’ята ранку, коли мене хтось розтермосив зі сну.
Біля ліжка стояв Пуаро – із задоволеним, щасливим обличчям.
– Ваші слова,
Я мовчки закліпав на нього очима, бо ще не зовсім прокинувся.
– «Найгустіша темрява – перед світанком» – от що ви мені сказали. Чорніли непроглядні сутінки, але зараз – розвиднілося.
Я перевів погляд на вікно. Щодо останнього він уповні мав рацію.
– Ні-ні, Гастінґсе. Я про розум! Про мозок! Про маленькі сірі клітинки!
І, витримавши паузу, тихенько додав:
– Розумієте, друже мій, мадемуазель померла.
– Що?! – крикнув я, і сонливість немов рукою зняло.
– Та тихше ви, тихше. Все так, як я і сказав. Не насправді,
Розділ вісімнадцятий
Обличчя у вікні
Події наступного дня оповило в моїй пам’яті суцільним туманом, бо я мав нещастя прокинутися з пропасницею. Мені траплялося потерпати від таких невчасних нападів лихоманки, ще відколи я вперше підхопив малярію.
Як наслідок, усе, що сталося після пробудження, набуло у моїх спогадах подоби такого собі кошмару, а крізь нього то підступав, то відступав Пуаро, неначе якийсь фантасмагоричний фігляр, що періодично з’являється на манежі.
Мій друг, підозрюю, насолоджувався моментом на повну. Витримка, з якою той удавав приголомшення й відчай, була понад усяку похвалу. Як він домігся того, що замислив і чим спозаранку поділився зі мною, цього я сказати не можу. Але що домігся – це факт.
Таке не могло бути легко, бо неминуче потребувало колосальних ошуканства та хитрощів. Англійському характерові огидна безсоромна брехня, а задум Пуаро саме її і потребував, не більше й не менше.
Спершу йому, безумовно, довелося навернути в спільники доктора Ґрема. А заручившись його підтримкою, вмовляти старшу сестру та ще кількох членів медперсоналу клініки пристати на пропонований план. Тож він мав знову зіткнутися з неймовірними труднощами. Вірогідно, справу вирішив вплив головлікаря.
А наостанок залишався начальник поліції зі всіма своїми підлеглими. І тут моєму другові протистояла британська бюрократична машина. Та зрештою він вирвав у полковника Вестона заледве не мимовільну згоду. Високий чин недвозначно дав зрозуміти, що знімає з себе навіть найменшу відповідальність. Пуаро і лише Пуаро буде винен у розповсюдженні неправдивих чуток. І той зголосився.
Він пристав би на що завгодно, тільки б отримати дозвіл на втілення свого плану в життя.
Ну а я, закутавши ноги пледом, продрімав більшість дня у просторому кріслі. Що дві-три години чи близько того вривався мій друг і звітував про досягнення.