Небезпека «Дому на околиці»

– Але вона приймає кокаїн, Гастінґсе, щодо цього я певен. «Нюхає марафет» – тут помилки бути не може. А в тих цукерках був якраз кокаїн! І що вона мала на увазі, сказавши: «Нехай як там воно було, але щоб таке…»? Цю фразочку і пояснити не гріх! А той слизький мсьє Лазарус, як він у цьому замішаний? Що їй відомо, нашій мадам Райс? Бо щось вона таки знає. Та я ніяк не можу розговорити її. Вона не з тих, хто зізнає́ться від страху. Але щось та приховує – факт. Або історія про телефонну розмову – це правда чи вигадка? Якщо правда, то хто ж їй дзвонив? От що я вам скажу, mon ami: усе оповите пітьмою… і довкола – непроглядна чорнота.

– Найгустіша темрява – перед світанком, – підбадьорливо зауважив я.

Але мій друг похитав головою.

– А тут ще й ця зайва коробка – та, яка надійшла поштою. Чи можемо ми забути про неї? Ні, аж ніяк: мадемуазель бо не певна. Оце вже прикрість так прикрість, га! – аж застогнав Пуаро.

Я вже хотів щось сказати, але той мене зупинив:

– Ні-ні. Тільки не треба прислів’їв. Мені їх більше не витримати. А коли хочете вчинити як друг… як справжній, відданий друг…

– Звичайно! – палко вигукнув я.

– …Тоді молю вас: підіть і купіть мені гральні карти.

Я закліпав очима. І сухо промовив:

– Гаразд.

Бо сильно підозрював, що під цим надуманим приводом Пуаро прагнув здихатися моєї присутності.

І в цьому, однак, помилився. Позаяк, зайшовши ввечері, близько десятої, у вітальню, я виявив, що він ретельно будує будиночки з карт – і тільки тоді пригадав!

Цим перевіреним способом детектив заспокоював нерви. А той усміхнувся до мене.

– Що, не забули? Для цього потрібна точність. Одна карта на іншу – ось так – і то саме там, де треба. Тоді вона втримує вагу тієї, що зверху, а та наступної, і так усе вгору і вгору. Лягайте спати, Гастінґсе. Залиште мене тут, із моїм картковим будинком.

Була година п’ята ранку, коли мене хтось розтермосив зі сну.

Біля ліжка стояв Пуаро – із задоволеним, щасливим обличчям.

– Ваші слова, mon ami, виявилися цілком справедливими. О, та що там – пророчими. Ба навіть більше – spirituel[119].

Я мовчки закліпав на нього очима, бо ще не зовсім прокинувся.

– «Найгустіша темрява – перед світанком» – от що ви мені сказали. Чорніли непроглядні сутінки, але зараз – розвиднілося.

Я перевів погляд на вікно. Щодо останнього він уповні мав рацію.

– Ні-ні, Гастінґсе. Я про розум! Про мозок! Про маленькі сірі клітинки!

І, витримавши паузу, тихенько додав:

– Розумієте, друже мій, мадемуазель померла.

– Що?! – крикнув я, і сонливість немов рукою зняло.

– Та тихше ви, тихше. Все так, як я і сказав. Не насправді, bien entendu[120], але я це влаштую. Так, на одну добу – зможу. Домовлюся з лікарем і медсестрами. Розумієте, Гастінґсе? У вбивці все ж вийшло. Після чотирьох марних спроб, п’ята – увінчалася успіхом. От і подивимось, що станеться далі… Це буде дуже цікаво.

Розділ вісімнадцятий Обличчя у вікні

Події наступного дня оповило в моїй пам’яті суцільним туманом, бо я мав нещастя прокинутися з пропасницею. Мені траплялося потерпати від таких невчасних нападів лихоманки, ще відколи я вперше підхопив малярію.

Як наслідок, усе, що сталося після пробудження, набуло у моїх спогадах подоби такого собі кошмару, а крізь нього то підступав, то відступав Пуаро, неначе якийсь фантасмагоричний фігляр, що періодично з’являється на манежі.

Мій друг, підозрюю, насолоджувався моментом на повну. Витримка, з якою той удавав приголомшення й відчай, була понад усяку похвалу. Як він домігся того, що замислив і чим спозаранку поділився зі мною, цього я сказати не можу. Але що домігся – це факт.

Таке не могло бути легко, бо неминуче потребувало колосальних ошуканства та хитрощів. Англійському характерові огидна безсоромна брехня, а задум Пуаро саме її і потребував, не більше й не менше.

Спершу йому, безумовно, довелося навернути в спільники доктора Ґрема. А заручившись його підтримкою, вмовляти старшу сестру та ще кількох членів медперсоналу клініки пристати на пропонований план. Тож він мав знову зіткнутися з неймовірними труднощами. Вірогідно, справу вирішив вплив головлікаря.

А наостанок залишався начальник поліції зі всіма своїми підлеглими. І тут моєму другові протистояла британська бюрократична машина. Та зрештою він вирвав у полковника Вестона заледве не мимовільну згоду. Високий чин недвозначно дав зрозуміти, що знімає з себе навіть найменшу відповідальність. Пуаро і лише Пуаро буде винен у розповсюдженні неправдивих чуток. І той зголосився.

Він пристав би на що завгодно, тільки б отримати дозвіл на втілення свого плану в життя.

Ну а я, закутавши ноги пледом, продрімав більшість дня у просторому кріслі. Що дві-три години чи близько того вривався мій друг і звітував про досягнення.