Небезпека «Дому на околиці»

– Comment ça va[121], mon ami? Як я вам співчуваю! Хоча, може, воно і на краще. Весь цей фарс – ну де вам розіграти його аж так переконливо, як мені. Я замовив вінок і якраз повертаюся… здоровенний вінок… шикарний. Лілії, друже мій… багато-багато лілій. «Від безутішного Еркюля Пуаро». Ох, цирк на дроті!

І він знову пішов.

– Я щойно після вкрай зворушливої бесіди із мадам Райс, – інформував мене детектив наступного разу. – Вся у жалобному вбранні, і це їй дуже личить. Її бідолашна подруга – яке ж горе! Я співчутливо зітхаю. Нік, веде далі вона, променилася радістю, буяла життям. Неможливо повірити, що її вже немає. Я підтакую. «Ну що за іронія долі, – кажу, – смерть забирає таку, як вона, а старих нікчем залишає». Oh, là là! І знову зітхаю.

– Як же це вас забавляє! – кволо промимрив я.

– Du tout[122]. Просто складова мого плану та й годі. Щоб успішно розіграти комедію, треба вкласти в це діло душу. Так от, покінчивши з належними виявами скорботи, мадам перейшла до приземленіших проблем. Всю ніч, мовляв, пролежала, не зімкнувши очей, і розмірковувала про ті фатальні цукерки. Це просто неможливо… неможливо. «Мадам, – відповідаю я, – нічого неможливого. Можете ознайомитися зі звітом експерта». Тут вона знову заговорила, а голос так і дрижить: «То… кажете… у них був кокаїн?» Еге, підтверджую я. А та на це: «О Господи. Нічого не розумію».

– Мабуть, тому що не бреше.

– Мадам добре збагнула, що їй загрожує небезпека. Вона – не дурепа, як я вам і казав. Так, небезпека, і вона розуміє це.

– А все ж мені здається, що ви вперше за весь цей час засумнівалися у її винуватості.

Мій друг насупився – азарту в його тоні поменшало.

– Це глибокодумне зауваження, Гастінґсе. Так… мені чомусь і справді здається, наче факти більше не тримаються купи. Всі ті замахи… що було для них дотепер найприкметніше? Ювелірність задуму, чи не так? А цього разу нічого тобі хитромудрого – грубо, неприховано, просто. Ні, щось тут не в’яжеться.

Пуаро сів за стіл.

– Voilà, давайте проаналізуємо факти. Тут може бути три варіанти. Перший: цукерки купила мадам, а доправив у клініку мсьє Лазарус. У цьому разі винен хтось із них або навіть обоє. А той телефонний дзвінок, начебто від мадемуазель Нік, – чистої води вигадка. Це те, що напрошується саме собою, найочевидніше рішення.

Другий: отрута містилася в іншій коробці, яка надійшла поштою. Прислати її міг будь-хто – кожен підозрюваний із нашого списку від «A» до «J». (Не забули? Там дуже широкий вибір.) Але якщо в усьому винна вона, то для чого тоді телефонний дзвінок? Нащо ускладнювати завдання зайвим набором цукерок?

Я знесилено похитав головою. З температурою сто два[123], всяке ускладнення здавалося мені цілком безглуздим і непотрібним.

– Третій: отруєною коробкою підмінили ту, «безневинну», яку купила мадам. У цьому разі телефонний дзвінок – виправданий і винахідливий крок. Тоді місіс Райс – лише знаряддя в чужих руках, та, хто тягатиме каштани з вогню. Тож цей варіант – найлогічніший. Але – гай-гай! – найскладніший технічно. А раптом санітар понесе коробку прямо нагору? Та що там, тисяча й одна перешкода могла стати на заваді успішній підміні. Ні, це якось безглуздо.

– Якщо тільки це не Лазаруса робота, – видобув я.

Пуаро глянув на мене.

– У вас гарячка, мій друже. І температура піднімається, так?

Я кивнув.

– Дивно все-таки, що якісь лічені градуси здатні відчутно стимулювати наш мозок. Ви щойно висловили зовсім просте зауваження. Власне, таке примітивне, що я й не подумав про нього. А втім, воно передбачає вкрай цікавий стан речей. Виходить, мсьє Лазарус, сердечний друг мадам, щосили намагається відправити її на шибеницю. І тоді відкриваються досить курйозні ймовірності. От тільки багатоходова це комбінація, заскладна.

Мої очі заплющилися. Я радів зі своєї блискучої версії, та мені не хотілося думати ні про що заскладне. А кортіло заснути.

Пуаро повів далі, але я вже не слухав. Було в тому голосі щось заколисливе…

Коли ж я знову побачив його, вже давненько звернуло з полудня.

– Завдяки моєму маленькому плану квіткові крамниці озолотилися, – сповістив він. – Усі замовляють вінки: і мсьє Крофт, і мсьє Вайз, і старпом Челленджер…

У моїй душі останнє з імен зачепило струни сумління.

– Послухайте, Пуаро, – втрутився я. – Його конче треба в усе втаємничити. Бідолаха, та він збожеволіє з горя! Ну куди це годиться?

– Ви завжди відчували до нього прихильність, Гастінґсе.

– Він мені симпатичний. Цілком пристойний хлопець. Треба відкрити йому ваш секрет.

Детектив похитав головою.

– І не просіть, mon ami. Я не робитиму винятків.

– Але ж ви не підозрюєте його в причетності.

– Я не зроблю жодних винятків.

– Подумайте, як він нестерпно страждає.

– Навпаки, мені приємніше думати, який же радісний сюрприз я для нього готую. Вважати, що кохана померла, а вона, виявляється, жива і здорова! Це незрівнянне відчуття, приголомшливе.

– Ну що ви за старий віслюк – упертий, наче диявол! Та не розбовкає він ваш секрет!

– Не знаю, не знаю.