Небезпека «Дому на околиці»

– Навряд чи це нам чимось допомогло б, – із відсутнім виглядом видобув Пуаро. – Сумніваюся, що Меґґі Баклі знала, чия саме рука натисла на спусковий гачок. Тож навіть якби вона змогла говорити, все одно б не повідомила нам нічого істотного. Tiens![126] Дивно…

– Що там?

– Ви тут розводитеся про мертвих, що розмовляють, а я саме відкриваю ось цього листа…

І він кинув його мені через стіл. Той був від місіс Баклі і сповіщав про таке:

Будинок парафіяльного священика, Ленґлі

Шановний мсьє Пуаро,

повернувшись додому, я виявила, що на мене чекає лист, який моя бідолашна дитина написала по прибутті у Сент-Лу. Боюся, у ньому немає нічого, що могло б зацікавити Вас, та все ж я подумала, що Вам, мабуть, краще самому поглянути.

З удячністю за виявлену Вами доброту,

щиро Ваша

Джейн Баклі

У мене клубок підступив до горла – таким невимовно буденним, анітрохи не затьмареним передчуттям трагедії було послання, що додавалося:

Люба мамо,

я прибула на місце благополучно. Поїздка вийшла цілком комфортабельна: у вагоні було тільки двоє пасажирів до самого Ексетера.

Погода тут просто чудова. Нік начебто зовсім здорова й весела — трішки, може, й знервована, але все ж не збагну, звідки така нагальність у її телеграмі. Справа цілком чекала до вівторка.

От наразі й усе. Ми зараз підемо пити чай із якимись сусідами. Вони австралійці й винаймають сторожку. За словами Нік, «добряки, але спасу від них немає». Скоро у неї гостюватимуть ще й місіс Райс і містер Лазарус, який торгує картинами. Я опущу цього листа в скриньку біля брами, і тоді він прибуде разом з рештою пошти. Завтра напишу тобі знову.

Твоя любляча донька

Меґґі

P. S. Нік сказала, що існує причина, чому вона викликала мене телеграмою. Мовляв, пояснить мені все після чаю. Вона дуже дивна і смикана.

– Голос із того світу, – тихенько сказав Пуаро. – І він повідомляє нам… аж нічого.

– І знову скринька біля брами, – знічев’я зауважив я. – Та сама, куди, якщо вірити Крофту, він опустив заповіт.

– Так, начебто опустив. Дивно це все. Ох, як же дивно!

– А більше з ранковою поштою вам нічого цікавого не прийшло?

– Нічого, Гастінґсе, і я дуже засмучений. Блукаю в темряві – ще й досі блукаю. І нічогісінько не розумію.

У цю мить задзвонив телефон. Мій друг підійшов зняти слухавку.

І я одразу ж помітив, що вираз його обличчя змінився. Реакція Пуаро була дуже стримана, та все ж він не зміг приховати від мене свого надзвичайного збудження.

Його власна участь у тій розмові обмежилася лаконічними репліками, тож мені не вдалося збагнути, про що саме йшлося.

Та незабаром він – зі словами «Très bien. Je vous remercie»[127] – поклав слухавку й повернувся до мене. Його очі світилися від хвилювання.

– Mon ami, а що я вам говорив? Справа зрушила з мертвої точки!

– У чім річ?

– Дзвонив мсьє Чарльз Вайз. І повідомив мені, що з ранковою поштою він отримав заповіт, підписаний його кузиною міс Баклі і датований 25 лютого цього року.

– Невже? Той самий заповіт?

– Évidemment[128].

– Знайшовся таки?

– І то дуже вчасно, n’est-ce pas?

– Як гадаєте: він правду каже?

– А чи документ увесь час був у нього? Адже саме це ви маєте на увазі? Що ж, тут усе якось дивно. Але одне можна сказати напевне: як я вам і говорив, якщо мадемуазель Нік буде оголошено мертвою, події не змусять на себе чекати – і осьде вони, а як же інакше?

– Ти ба, – сказав я, – тож ви мали рацію. Гадаю, це той заповіт, у якому Фредеріка Райс фігурує як основна спадкоємиця?

– Містер Вайз не уточнив його змісту. Для цього він завеликий педант. Але, здається, немає підстав сумніватися, що цей заповіт – той самісінький. Засвідчений, як сказав він мені, Еллен Вілсон та її чоловіком.

– І ми повертаємося все до того ж, – підсумував я, – до Фредеріки Райс.

– До суцільної загадки!

– Фредеріка Райс… – пробурмотів я не до речі, – звучне ім’я…