Небезпека «Дому на околиці»

– Звучніше, ніж те, яким кличе її власна подруга. «Фреді», – тут він скривився, – ce n’est pas jolie[129] для молодої дами…

– У «Фредеріки» небагато скорочених форм, – пояснив йому я. – Це ж не «Марґарет», де їх набереться з півдюжини: Меґґі, Марґо, Медж, Пеґґі…

– Ваша правда. Ну що, Гастінґсе, тепер вам полегшало? Від того, що події закрутилися?

– Так, звісно. Скажіть, ви очікували саме на це?

– Ні, не зовсім. Я, у своїх прикидках, не розраховував на що-небудь конкретне. І стверджував тільки те, що в разі досягнення певного результату причини, які привели до нього, повинні проявити себе.

– Так, – шанобливо видобув я.

– І що ж то я саме збирався сказати, коли задзвонив телефон? – міркував мій друг уголос. – А, згадав: той лист від мадемуазель Меґґі. Я хотів іще раз перечитати його. Засіло в голові таке враження, наче щось у ньому здалося мені досить дивним.

Я взяв аркуша там, куди кинув, і передав його Пуаро.

Той мовчки продивлявся написане. А я підійшов до вікна подивитися, як у бухті змагаються яхти.

Аж раптом здригнувся від крику. Я обернувся – мій друг схопився за голову й розгойдувався взад і вперед, вочевидь не знаходячи собі місця від горя.

– Ох! – стогнав він. – Та я ж був сліпцем… сліпцем.

– Що сталося?

– Багатоходова комбінація? Заскладна, хіба не так я казав? Mais non[130]. Усе до примітивного просто. А я, нещасний, цього не збагнув… не помітив…

– Господи милостивий! Пуаро, та що ж це вас там раптом осяяло?

– Заждіть… заждіть, ані слова! Мені треба привести до ладу думки. Впорядкувати їх наново у світлі цього колосальної ваги відкриття.

Схопивши перелік своїх запитань, він мовчки пробігав їх очима, а його вуста беззвучно ворушилися. Раз чи двічі він енергійно кивнув.

А потому, відклавши свій список, заплющив очі і відкинувся в кріслі. Я вже подумав, що мій друг, мабуть, спить, коли той раптом підняв повіки й зітхнув.

– Ну звісно! – вигукнув він. – Усе стає на свої місця! Все, що збивало мене з пантелику. Все, що здавалося мені трохи дивним. Жодна деталь не залишилася без пояснення.

– Ви хочете сказати… що все зрозуміли?

– Майже… все найістотніше. Подекуди мої припущення були правильні. А в інших випадках – сміховинно далекі від істини. Але тепер усе ясно. Сьогодні я дам телеграму з двома запитаннями, хоча відповіді відомі мені наперед. Вони в мене тут. – І він стукнув себе по чолу.

– А коли надійде зворотне повідомлення? – зацікавлено спитав його я.

Але детектив стрибком зіп’явся на ноги.

– Mon ami, пам’ятаєте слова мадемуазель Нік про те, що їй завжди хотілося поставити в «Домі на околиці» п’єсу? Сьогодні ввечері ця вистава таки відбудеться. Але режисером стане Еркюль Пуаро. Сама ж міс Баклі лише гратиме роль. – Тут він зненацька всміхнувся. – Розумієте, Гастінґсе, у п’єсі буде роль привида. Так, привида. У будинку їх не водилося зроду. А сьогодні ввечері – з’явиться. Ні, – це я спробував поставити запитання, – я більше не скажу ані слова. Ввечері, друже мій, нашу комедію буде зіграно – і ми з’ясуємо правду. Але наразі в мене забагато справ… так, забагато справ…

І він поспішив із кімнати.

Розділ дев’ятнадцятий Пуаро ставить п’єсу

Того вечора в «Домі на околиці» зібралася дивна компанія.

Я цілий день майже не бачив Пуаро. Обідати він не з’явився, але залишив мені повідомлення, що о дев’ятій я маю бути в будинку міс Баклі. «Форма одягу, – додавав мій друг, – повсякденна».

Усе це сильно скидалося на якесь сміховинне сновиддя.

По приході на місце мене провели у їдальню, і я, роззирнувшись довкола, збагнув, що там був присутній кожен із тих, хто згадувався в списку Пуаро від «A» до «I» (за вимушеним винятком «J», який опинився в ситуації а-ля місіс Гарріс[131] – «таківських на світі нема»).

Навіть місіс Крофт воссідала в імпровізованому інвалідному візку. Вона всміхнулася й кивнула мені.

– Що, не чекали такого дива? – весело запитала австралійка. – Мушу сказати, для мене це дещо новеньке. Гадаю, мені варто спробувати час від часу кудись вибиратися. А все мсьє Пуаро – його ідея. Ходіть сідайте коло мене, капітане Гастінґсе. Чомусь таке відчуття на душі, наче моторошна якась це затія. Але містер Вайз наполіг.

– Містер Вайз? – здивовано перепитав я.

Той стояв біля каміна, а мій друг поруч нього щось серйозно півголосом йому говорив.

Я обвів поглядом кімнату. Так, усі були в зборі. Впустивши мене (я на кілька хвилин запізнився), Еллен зайняла своє місце на стільці біля самих дверей. До іншого, неприродно прямо тримаючись і важко дихаючи, прикипів її чоловік. А між батьком та матір’ю непосидюче вовтузився Альфред – їхній синок.

Усі решта сиділи довкруж обіднього столу. Фредеріка в чорній сукні, Джим Лазарус поруч неї, а Джордж Челленджер і містер Крофт – навпроти, по інший бік. Я прилаштувався трішки осторонь, неподалік його дружини. Аж тут Чарльз Вайз, востаннє кивнувши, зайняв місце голови – на чолі столу, а детектив скромно прослизнув на своє – обіч містера Лазаруса.