Небезпека «Дому на околиці»

Скидалося на те, що режисер, як величав себе Пуаро, не планував грати провідну роль у цьому спектаклі. Керував же процесом начебто Чарльз Вайз. Мене зацікавило, які ж несподіванки готував для нього мій друг.

Молодий юрист прокашлявся і підвівся. Вигляд у нього був такий, як і завше: непроникний, суто діловий, беземоційний.

– Наші сьогоднішні збори проводяться дещо в обхід усталеної процедури. Але обставини теж дуже незвичні, – почав він. – Я, звісно, маю на увазі ті, які склалися довкола смерті моєї кузини, міс Баклі. Безумовно, доведеться проводити розтин, адже практично немає підстав сумніватися, що її загибель спричинила отрута, введена з метою заподіяти смерть. Це справа поліції, у яку мені не варто заглиблюватися. Органи дізнання, безумовно, воліли б, щоб я від такого кроку утримався.

Звична практика передбачає, що заповіт покійного оголошується після похорону, але, вшановуючи настійне прохання мсьє Пуаро, я пропоную зачитати його ще до церемонії поховання. Власне, просто зараз і тут. Саме тому вас усіх і попросили з’явитися. Як я щойно сказав, поточні обставини – дуже незвичні, що виправдовує такий відхід від прецедентів.

Документ, про який ідеться, потрапив до мене дещо несподіваним чином. Хоча датовано його лютим цього року, він тільки сьогодні вранці надійшов мені поштою. Та все ж заповіт однозначно написано рукою моєї кузини, – щодо цього я не маю жодних сумнівів, – і хоча його форма далека від прийнятої, цей юридичний акт належно засвідчений.

Містер Вайз зробив паузу і знову прокашлявся.

Очі кожного невідривно вп’ялися у нього.

Із довгастого конверта, що його він стискав у руці, з’явився вкладений документ. Усім стало видно, що то звичайний аркуш поштового паперу, яким користувалися в «Домі на околиці», але пописаний.

– Він зовсім короткий, – запевнив нотаріус. І – після належної паузи – заходився читати:

Заповіт і остання воля Маґдали Баклі.

Заповідаю сплатити всі видатки на мій похорон і призначаю свого кузена Чарльза Вайза виконувачем духівниці. Залишаю все, чим володітиму на момент смерті, Мілдред Крофт на знак удячності за ті неоплатні послуги, які були надані нею моєму батькові, Філіпу Баклі.

Підпис: /Маґдала Баклі/

Свідки: /Еллен Вілсон/ /Вільям Вілсон/

Я отетерів! Як, гадаю, і всі решта. І тільки місіс Крофт із розуміючим виглядом спокійно кивнула.

– Це правда, – тихо сказала вона, – хоч я ніколи й не збиралася про це базікати. Доля закинула Філіпа Баклі в Австралію, і коли б то не я… але тут мені краще помовчати. Як була ця історія таємницею, так нехай нею й лишається. А от вона про неї дізналася. Ну, в сенсі, Нік. Мабуть, батько їй розповідав. Ми зазирнули сюди, бо нам кортіло поглянути на будинок. Мене завжди розбирала цікавість: що ж там за «Дім на околиці» такий, про якого Філіп Баклі розказував. А вона, миле дівчатко, все знала, і ніяк не могла надякуватися нам. Запрошувала переїжджати до неї та й жити, але ми на таке не погодились. Ну то вона наполягла, щоб ми оселилися в сторожці – й ані пенні оренди не брала. Ми, звісно, вдавали, наче платимо, – щоб люди язиками не плескали, – але та нам усе повертала. А ось тепер – таке! Що ж, коли хтось мені скаже, наче на світі не трапляється вдячності, то я відповім, що він помиляється! І ось цьому доказ.

Довкола й досі панувала вражена мовчанка. Пуаро подивився на Вайза.

– Ви здогадувалися про щось таке?

Той похитав головою.

– Я знав, що Філіп Баклі жив в Австралії, але ніколи не чув яких-небудь пліток, наче він був замішаний там у скандал.

І юрист глянув на місіс Крофт із німим запитанням.

Але жінка похитала головою.

– Ні, з мене ви не витягнете ні словечка. Я досі – ані пари з вуст, і так воно буде й довіку. Ця таємниця зійде зі мною в могилу.

Містер Вайз нічого на це не сказав, а мовчки сидів і постукував олівцем по столу.

– Гадаю, мсьє, – нахилився до нього мій друг, – що, як найближчий родич, ви могли б опротестувати такий заповіт? Як я розумію, на кону стоїть чималий статок, про який не йшлося на момент складання документа.

Той холодно зиркнув на нього.

– Цей заповіт – цілком правочинний. І Боже мене борони оскаржувати розпорядження своєї кузини щодо її власності.

– Ви – чесний хлопець, – схвально зауважила спадкоємиця. – А я вже подбаю про те, щоб ви не прогадали від цього.

Чарльза аж пересмикнуло від такого – хоч і зробленого з найкращими намірами, а все ж дещо нескромного – зауваження.

– Ну й ну, мамцю… – видобув містер Крофт, не в змозі приховати тріумфу в голосі. – Оце так сюрприз! Мені вона нічого не сказала про таке своє рішення.