Небезпека «Дому на околиці»

– Як бачите, – сказав Пуаро, зненацька урвавши читання, – запитання, що стосуються мадам Райс, воістину незліченні. Від самого початку й до кінця вона – суцільна загадка. І це підштовхує мене до висновку: мадам або сама замішана в цій справі, або знає, – чи гадає, що знає, – хто справжній злочинець. Але чи має вона рацію? Їй це відомо напевне чи це просто підозра? І як же можна змусити її заговорити?

Він зітхнув.

– Що ж, повернуся до свого переліку запитань.

G. Містер Лазарус. – Як не дивно, а запитань щодо нього практично немає, крім, звісна річ, примітивного: «Чи не він підмінив цукерки отруєними?» Але, за винятком цього, на думку спадає хіба одне і то таке, що зовсім не стосується до справи. Проте я все ж зазначу його: «Чому мсьє Лазарус пропонував п’ятдесят фунтів за полотно, яке варте лише двадцять?

– Хотів прислужитися Нік, – припустив я.

– Ні, тоді він учинив би інакше. Лазарус – гендляр. Такий не купує, щоб перепродавати на збиток собі. Забажай він виявити Нік свою приязнь, то позичив би їй гроші приватним чином.

– Так чи інак, а зі злочином це не пов’язано.

– Ваша правда, а все ж я хотів би дізнатися. Бачте, мені це як психологу цікаво. А тепер перейдімо до H.

H. Старпом Челленджер. – Чому мадемуазель Нік сказала йому, що заручена з іншим? Чим була викликана необхідність такого зізнання? Адже вона не говорила цього більше нікому. Він що, освідчився їй? Які в нього стосунки з дядьком?

– Із дядьком?

– Так, із тим лікарем, і то з досить сумнівною репутацією. Чи не проникли в Адміралтейство якісь довірчі сповіщення, перше ніж Майкл Сітон був офіційно оголошений мертвим?

– Щось я не розумію, до чого ви хилите, Пуаро. Навіть якщо Челленджер заздалегідь знав, що Сітон загинув, це ще нічого нам не дає. Ані найменшого мотиву для вбивства дівчини, яку той кохає.

– Цілком згоден. Ваші слова, безперечно, розважливі. Але ж це просто перелік речей, про які я волів би дізнатися. Розумієте, я й досі залишаюся псом: принюхуюся довкола, вишукуючи, що гірше пахне!

I. Мсьє Вайз. – Чому він сказав, що його кузина, мовляв, фанатично прив’язана до свого будинку? Що за мотив міг стояти за цими словами? Отримав він заповіт чи все ж не отримував? Та й, власне, чесна він людина чи нечиста на руку?

А тепер J. – Eh bien, тут, як і раніше, я ставлю гігантський знак запитання. Існує така особа чи ні?..

– Mon Dieu! Що з вами, друже мій?

Бо я раптом із криком зірвався з крісла і тремтливою рукою вказав на вікно.

– Обличчя, Пуаро! – вигукнув я. – Обличчя, що притислося до шибки! Страхітлива мармиза! Тепер воно зникло, але я його бачив!

А детектив метнувся до вікна і, рвучко відчинивши раму, виглянув назовні.

– Зараз тут нікого немає, – задумливо видобув він. – А ви певні, що вам це не приверзлося, Гастінґсе?

– Ще б пак. Я бачив жахливе лице.

– Тут, звісно, є балкон. І будь-хто запросто міг вилізти на нього, забажай він лише підслухати нашу розмову. А що саме ви маєте на увазі, Гастінґсе, називаючи те обличчя «страхітливою мармизою»?

– Бліде, з незмигними очима, нелюдське.

– У вас, mon ami, гарячка. Ну обличчя. Ну неприємне обличчя. Але щоб нелюдське – оце вже ні. Воно здалося вам таким, бо щільно притискалося до шибки, а тут, на додачу, ще й переляк від того, що його там і бути не мало б.

– Кажу вам: страхітливе лице, – уперто стояв я на своєму.

– А воно вам, бува, не здалося… чимось знайомим?

– Що ні, то ні.

– Хм… а могло б! Хоча сумніваюся, що за таких обставин ви б упізнали його. Цікаво… так, дуже цікаво…

І він задумливо зібрав свої аркуші.

– Добре принаймні одне: коли якась «морда» і підслухала нашу розмову, ми не згадували, що мадемуазель – жива і здорова. Хай що там почув наш непроханий гість, а це принаймні зосталося поза його увагою.

– Але ж, як не крути, – заперечив я, – а результати цього вашого… е-е… блискучого маневру наразі дещо розчаровують. Нік мертва, проте жодних переломних подій не сталося!

– А я і не чекав на них так швидко. Йшлося, mon ami, про добу. От завтра, коли я не помиляюся, дещо таки приспіє. Бо інакше… інакше я від самого початку не мав рації. Бачите, все спирається в пошту. Я покладаю надії на завтрашню кореспонденцію.

На ранок я прокинувся, почуваючись кволим, але пропасниця відступила. А ще мені захотілося їсти. І ми з другом замовили сніданок у номер.

– Ну? – зловтішно видобув я, коли той перебирав отримані листи. – Як там пошта – виправдала ваші надії?

Пуаро, який щойно відкрив два конверти, – вочевидь із рахунками, – нічого не відповів. Мені подумалося, що він має дещо пригнічений вигляд – далекий від звичного, самовдоволеного.

Я розпечатав першого листа з тих, що надійшли для мене. Там виявилося запрошення на спіритичний сеанс, і я зауважив:

– Якщо нічого більш не допоможе, доведеться нам скористатися з нього. Мене завжди дивувало, що так мало хто пробує йти цим шляхом. Дух жертви з’являється й повідомляє, хто вбивця, – от вам і доказ.