Нехай мене звуть Ґантенбайн

Мабуть, його шматок торта впав на килим, але, переконаний Ґантенбайн, це аж ніяк не навмисні хитрощі. Він ще не встиг збагнути, не встиг красно подякувати, як Камілла поклала йому на тарілочку новий шматок учорашнього енґаденського торта. Він устромив у нього виделку, наче то був перший шматок, який тим часом доїдав собака. Чому він як сліпий не має собаки? Камілла не могла уявити собі свого жаху, якби раптом відчула бампер на литці. А коли Ґантенбайн, щоб трохи відійти від свого переляку, попросив коньяку, вона марно шукала пляшку, яку Ґантенбайн уже бачив. Камілла не бачила. Він був змушений допомогти і, немов відсуваючи тарілочку, вдарив нею по пляшці з коньяком. Не уриваючи розмови (власне, про що?), Камілла пішла на кухню помити один з коньячних келихів, а тим часом Ґантенбайн, як знавець коньяків, не міг не взяти до рук пляшку й не прочитати етикетки. Коли Камілла безшумно повернулася, й далі в шубці, але, як уже сказано, без туфель, через те й безшумно, то побачила Ґантенбайна не тільки з пляшкою коньяку в лівій руці, а й з темними окулярами для сліпих у правій руці. Щоб було легше прочитати. Годі було б вийти з ролі ще промовистішим способом, але Камілла просто вибачилася, що в домі немає ніякої іншої марки коньяку, і тільки страх бути тепер остаточно викритим вочевидь урятував його від жесту, який насторожив би Каміллу: одразу знову начепити на носа окуляри. Він не одягнув їх. З переляку. А згодом, коли вже випив коньяку, щоб відійти від переляку, і знову начепив окуляри, то був цілком вірогідний, звичайний жест, мимоволі побіжний і непомітний, що аж ніяк не уривав розмови. Отже, вони розмовляли про останній політ у космос, а водночас про майбутнє й про людство, тобто про речі, яких не годен побачити ніхто. А втім, її шубка, як дивитися без окулярів, була бурштиново-жовта, її коси, звичайно, не зеленаво-сині, а білі, кепсько знебарвлені перекисом. А губи аж ніяк не сливово-сині, до яких Ґантенбайн уже звик, і тому справжня барва її губної помади, коли дивитися без окулярів, видавалася не менш неприродною. Отже, іноді таки варто знімати на хвилинку окуляри. Ґантенбайн тепер знав, що її квартира не фіалкова, а суцільний несмак, звичайний несмак, і справді могла б бути і квартирою науковця, і квартирою художника-графіка абощо. Бракувало тільки книжок. Може, він хоче послухати платівку? Для нього це велика насолода, тож він запитав, котра година. Початок другої, відповіла Камілла. Його годинник показував за десять другу. Вона, здавалося, хотіла затримати його, тішилася, що її не бачать. Камілла насолоджувалася своєю роллю. Коли Ґантенбайн спорожнив другий келишок коньяку, дзиґарі вибили другу годину. Вона вочевидь не працює десь у кабінеті. Дама? Аж ніяк. Вона, здається, пишалася своїм словником, що породжував підозру про її буржуазне походження, відвертим словником, і, коли знову задерла вгору коліна, Ґантенбайн якраз думав, якою хоче видаватися Камілла Губер. Трохи молодшою, ніж насправді, тут уже сумнівів немає. І не раз повторює, мовляв, навіть якщо жінка така молода, як я. Ґантенбайн заплющує очі, щоб краще стежити за її думками. Один раз Камілла виходила заміж. Один раз, не більше. Раз по раз наголошувала, що вони, чоловіки, зі своїми грішми можуть усе собі дозволити. Жінка, яка працює, має такі самі права, що й чоловік, вважала Камілла. Ну, а бути хатньою господинею якогось чоловіка тільки тому, що кохаєш його, — це, на її думку, остання річ. Просто остання. Камілла не продається. Ті часи вже минулися. Звичайно, інколи в неї є приятель, адже вона молода, але не має ніяких упереджень. Нехай сусіди думають що завгодно. Незалежна жінка. Самостійна. Аж ніяк не дама, яку можна легко схилити до чого завгодно. Вона цурається буржуазного шлюбу, розумієте. Шлюб — лише продана незалежність. Про таке не йдеться. Ґантенбайн розумів. Сучасна жінка. Працевлаштована, дарма що Ґантенбайн ніколи не побачить її за роботою, жінка, яка твердо стоїть на ногах і водить свою машину, розумієте, свою, зароблену власною працею машину. По-іншому Камілла й думати не могла про своє життя, ця самостійна й незалежна жінка, жінка сьогодення, і зайве казати, що вона повторювала ці слова раз у раз; Ґантенбайн уже зрозумів, яку роль вона думає грати перед ним, і він погодиться з цією роллю, якщо Камілла за те лишить йому роль сліпого.

— Звісно, — сказав він, коли вже ступив на поріг, а вона подала йому чорного ціпка, про якого він мало не забув, — звісно, ми ще будемо бачитись, таж ми сусіди...

Камілла радісно кивнула головою.

Чоловік, інтелектуал, що досяг сорокаоднорічного віку, не здобувши великих успіхів і не зіткнувшись із великими труднощами; він злякався ролі, яку відкрито грав доти, тільки тоді, коли перед ним постала перспектива справжнього успіху...

Невже він сам вірив у неї?