Нехай мене звуть Ґантенбайн

Він був чоловіком моїх літ, я йшов за ним назирці від миті, коли він вийшов зі своєї машини, здається, «Сітроена», замкнув дверцята й поклав в’язку ключів у кишеню штанів. Мою увагу привернула його постать. Я, власне, мав намір піти до музею, спершу поснідати, а потім до музею, бо вже залагодив усі справи й не мав знайомих у цьому місті, а на чоловіка звернув увагу цілком випадково, навіть не знаю чому, може, внаслідок руху голови, коли він почухав її, а потім запалив сигарету. Я помітив його тієї миті, коли й сам хотів запалити сигарету, а потім уже й не запалював. Я пішов за ним, навіть не побачивши його обличчя, викинув свою сигарету й услід за ним без вагань і поквапності повернув праворуч. Це діялося неподалік від Сорбонни, ще до обіду. Немов відчувши щось, він повернувся до машини і перевірив, чи справді замкнені двері, й шукав ключі не в тій кишені. Я тим часом удавав, ніби розглядаю афішу, й запалив собі, щоб відрізнятися від нього, люльку. Я вже боявся, що він сяде в машину й поїде геть, поки я читаю афішу з репертуаром Народного театру. Але почув, як хряпнули дверцята машини, і обернувся: він пішов пішки, тож я міг іти за ним. Я спостерігав його ходу, одяг, рухи. Впадало у вічі, як він вимахує руками. Він вочевидь поспішав. Я йшов за ним від кварталу до кварталу в бік Сени, нехай навіть тільки тому, що в цьому місті я не мав ніякої іншої роботи. Тепер він тримав у руках шкіряну течку, натомість, пригадую, першого разу виходив з машини без неї. Люди, що сунули по тротуару назустріч, відіпхнули мене вбік, я випустив його з ока і вже думав зректися свого наміру, як раптом мене понесло вперед, цілий гурт перехожих квапився перейти вулицю ще до червоного світла. Отже, я всупереч своїй волі пішов далі. Я достеменно знав, що мої зусилля зведуться нанівець: рано чи пізно кожен, до кого я приглядався, зникав у дверях або раптом махав рукою таксі; навіть якщо і я ловив собі таксі, то завжди запізно, і тому міг лише повернутися в машині до готелю, де в одязі та черевиках простирався на ліжку, виснажений безглуздою ходьбою... Це в мене якесь дивацтво! Тільки-но я відмовився від свого наміру, власне, навіть зрадівши, що не треба й далі стежити за чоловіком, я знову розгледів його, щоправда, лише завдяки тому, як він вимахував руками. Хоча наближалося до полудня, на ньому був темний вечірній костюм, наче він вийшов з театру. Можливо, саме костюм і пов’язував мене з незнайомцем, спогад про ранок, коли я в темному вечірньому костюмі повертався від однієї жінки. Чоловік ще не відчував, що я йду за ним слідом, а може, вже не відчував. А втім, він, як і я, не мав капелюха. Хоч і квапився, він ішов не швидше за мене: адже я не хотів, щоб комусь впадало у вічі, що я йду не повільніше, ніж він, тож я йшов, як і решта, і тому від перехрестя до перехрестя він трохи випереджав мене, інколи я був навіть ладен припинити безглузде стеження, але потім, перед червоним вогнем світлофора, ми щоразу опинялися в одному гурті. Я ще не бачив його обличчя, а коли одного разу, скориставшись прогалиною в юрбі перехожих, порівнявся з ним, він дивився в протилежний бік. Іншого разу він зупинився перед вітриною, тож я бачив його відображення в ній, проте не озвався до нього — а втім, про його обличчя не йдеться, — і я зайшов до першого-ліпшого бару, щоб нарешті поснідати... Друге, що впало мені у вічі, — його шкіра, таку міг мати тільки американець: молоко з ластовинням і ніби щойно вимита милом. І все-таки я йшов за ним далі. Ззаду я б дав йому років тридцять п’ять — чудовий вік. Я вже навіть замовив квиток на зворотний авіарейс і, власне, збирався протинятися кілька годин до літака, можливо, в Центральному парку. «Sorry!»[1] — кинув він, штовхнувши мене, а я відвернувся й далі дивився на нього тільки ззаду. Він був у темно-сірому плащі, й мене цікавило, куди він заведе мене. Інколи чоловік, здавалося, й сам не знав, вагався й видавався немов розгубленим посеред Мангетена. Що довше ми йшли, то більшу прихильність відчував я до нього. Я міркував: з чого він живе, що робить, як живе, що вже сталося в його житті, а чого ще не було, що він думає, йдучи отак поміж мільйонів людей, і за кого вважає себе. Я бачив його біляву голову понад сірим плащем, ми щойно перетнули 34-ту вулицю, як він несподівано зупинився запалити сигарету; я запізно помітив і тому, через свою неуважність, пройшов повз нього саме тоді, коли він уперше затягнувся, бо інакше, мабуть, скористався б нагодою й чемно запропонував би запальничку, щоб заговорити до нього. Озирнувшись, я побачив, що в нього на голові немає волосся, і, звичайно, зразу сказав собі, що це, мабуть, уже не той чоловік, певне, я загубив його серед натовпу і сплутав із кимсь іншим, темно-сірих плащів багато. А проте злякався, бо він раптом виявився п’ятдесятирічним чоловіком. Я не міг отямитися. «Can I help you ?»[2] — запитав він, а оскільки я був безпорадний, пішов собі далі, пустивши димок понад плечем. Був синій, сонячний день, але в затінку пекло холодом і дув вітер, осяяні сонцем хмарочоси відбивались у скляних затінених стінах, і годі було встояти на місці серед холоду тих ущелин. А чому він не може бути п’ятдесятирічним чоловіком? Тепер уже йшлося про його обличчя. Чом би не мати лисину на голові? Я б охоче ще раз глянув на нього спереду, але такої нагоди вже не трапилося, щоправда, він тепер ішов повільніше, ніж той, молодший до нього, але несподівано зник у дверях, і, хоча я кинувся за ним, завагавшись на дві-три секунди, я лише встиг помітити, як він заходив у ліфт, бронзові двері якого обслуговував негр в уніформі; двері повільно, невблаганно зачинялися (мов у крематорії), дарма що я одразу, встромивши недопалок у звичайне в цій країні відро з піском, скочив у сусідній ліфт, стояв у тлумі разом з іншими людьми, що, тільки-но зайшовши, називали свій поверх і виходили, коли оголошували той поверх; я стояв і дивився, як спалахують миготливі цифри, аж поки зрештою опинився наодинці з негром і стенув плечима, коли він запитав, куди мені треба: будівля мала сорок сім поверхів...